VGAME. Нові боги Сораносекай

Пізнай свою лють

Решта дня пройшла у біганині. Після кожного виконаного завдання, Д'Ад-Барти знаходила свого наставника, який, до речі, також без діла не сидів - тренував тварин, керував господарською роботою, давав завдання гравцям. Схоже, його статус у поселенні був доволі високий, але жодного звання, окрім імені та 54 рівня у описі зазначено не було.

Окремим задоволення було отримання власного помічника. Звісно, він був не такий милий та розумний, як Куро. Але помічник - то все ж якась компанія. До того ж вухатий гремлін, що одразу отримав ім'я Зеленка, автоматично зникав та з'являвся без будь-яких налаштувань.

Чергове завдання від тренера Дж-Друма оркша виконувала перед самими сутінками й з мінімальним запасом енергії. Але винагородою за це стало...

Досягнення "Цілеспрямований рекрут"! Ви виконали всі базові завдання у стартовому місті. Нагорода: збільшення отримуваного досвіду на 24 години.

Увага! Новий рівень. Ваш рівень 5. Тепер ви можете розвивати свій основний клас. У вас є нерозподілені очки основних параметрів.

- Чудово, дівчинко! - вишкірився щербатою усмішкою тренер. - Тепер ти готова стати на шлях справжнього берсерка. Відтепер твоя основна зброя - лють.

Увага! Ви отримали завдання "Пізнай свою лють". Тип завдання: Класове. Умови: У запеклій битві втратити 70% ХП. Нагорода: Освоєння класової здібності.

Д'Ад-Барти поглянула на умови, потім на свою енергію та ситість. І вирішила, що з такими параметрами запекло битися ні з ким не зможе. Та й не хоче, якщо чесно. Для першого дня і так результат непоганий. Треба відпочити.

Ледве переставляючи ноги, попленталася до торговця, щоб збути лут та наскребти трохи грошенят на готель. Минулого разу це задоволення неабияк влітало в копієчку, але не спати ж на вулиці. Хвороба - річ мало приємна. Та й поїсти не завадило б...

Вся у важких думах оркша припхалася до центрального вогнища. Саме тут після заходу сонця збиралися орки. Важко було розібрати, спеціально не придивляючись, хто з них гравці, а хто НПС. На перший погляд перших тут взагалі не було. Але через деякий час Д'Ад-Барти помітила кілька компаній, що виділялися серед дорослих орків.

По-перше, їли вони не те, що лежало на прилавку в кухаря, а по-друге, виглядали аж занадто заклопотаними як на тих, хто залишився у стінах поселення.

Увага! Міські ворота зачиняються через 30 секунд. Герою доведеться зустрітися з небезпекою дикої нічної природи або шукати притулок.

Щойно з'явилося це повідомлення три групи молодих орків зникли - телепортувалися.

- Нічого собі, - присвиснула оркша. - Тут стільки магів.

- Вбивці також вміють телепортуватися, - невідомо звідки поруч виріс В'Йон-Арди.

- Але вони не можуть нікого взяти із собою, - слушно заперечила його учениця, а потім завмерла. - Стривай... Вони що, усі роги*?

- Вбивці, маги, демонологи...

- Але ж це...

- Зовсім не підходить оркам? Саме так, - хмикнув наставник. - Тому старійшини та місцеві так незадоволені новими рекрутами. Втім, вони вже не рекрути. Вони майбутні боги.

Д'Ад-Барти не стала більше розпитувати. Розбиратися у сюжетній лінії зараз не хотілося. Вона купила Тушковане м'ясо й повернулася до вогнища. У тиші посьорбала свою баланду й зазбиралася до бараків.

- Ти куди? - здивувався В'Йон-Арди, який весь цей час сидів поруч.

- Спати, - насторожено відповіла його підопічна. Невже він задумав ще над нею познущатися?

- Ну то ходімо, - він підвівся й підняв підопічну за руку.

- Куди? - несвідомо оркша вирвала кінцівку із захвату.

- До мого куреня. Ти моя німі, забула? - насупився джигар.

- Але ж я, мабуть, заважатиму вам з дружиною, - Д'Ад-Барти не повірила своєму щастю.

- Я не одружений, - незадоволено прохрипів орк й схопив дівча за руку.

Пручатися? Жодного сенсу. Та й навіщо? Учитель збирається зменшити її витрати на проживання? Чудово! Відмовлятися від такого - дурість.

- Я мабуть надто сильно втомилася, якщо не одразу зрозуміла твої слова.

- Мабуть, - буркнув В'Йон-Арди, але зап'ястка не випустив.

Вони підійшли до одного з п'яти найбільших куренів, що розташовувалися у центрі поселення. В найбільшому, навколо якого розкинувся невеличкий сад, мешкав Голова, там Д'Ад-Барти сьогодні вже була. Біля входу на територію стояла варта. Решту будівель розпізнати було не можливо. Які високопоставлені орки жили в них - невідомо.

Наставник відкинув покривало, що слугувало дверима та затягнув всередину дівчинку. Третину доволі просторого куреня займало місце для сну. Це можна було легко визначити за розкиданим на невеличкому піднесені хутру. Оркша завмерла, очікуючи в який куток їй накажуть вмоститися. Але щойно В'Йон-Арди переступив поріг свого помешкання, він наче забув про гостю. Пройшов прямо до ліжка, ліг на нього та моментально заснув. Схоже, на цьому алгоритм його дій завершувався.

Д'Ад-Барти трохи потопталася біля входу. Вона наче й запрошення отримала, але, що можна гості, не знала. Якби наставник сказав "почувайся, як вдома", вона б полізла на хутра, якби "нічого не чіпай", примостилася десь біля стіни. Але, що робити, якщо жодних вказівок не було?

Спершу покликала помічника та спитала в нього, що то за птах такий - "німі". Переклад вона бачила, але, можливо, в тієї назви є якесь особливе значення? Відповідь світла на ситуацію не пролила, довелося діяти за підказкою інтуїції. Тобто просто лягти на велетенському ліжку так, щоб не заважати господареві. Втім, як вони можуть завадити одне одному, коли сплять як колоди, без будь-яких залишків підсвідомості?

Геймерка пірнула у звичну пітьму та опинилася у вірт-капсулі. Розблокувала ремені на ногах та руках і звичним рухом зняла шолом.

Опинившися в реалі відчула якусь незрозумілу невідповідність реального та нереального життя. Тепер перехід до Сорану й назад не видавався такою звичайною справою. Щось докорінно змінилося. Та вирішила поки що не бити тривогу. Спершу треба зайти до гри принаймні ще один раз. Також не завадить поспілкуватися з цього приводу з Савою. А на крайній випадок - з Куродою.

Марина підійшла до своєї шафки (людей поза вірт-капсулою так само не було), дістала свої речі та перевдяглася. Дістала з сумки телефон, щоб перевірити час. У вечірню годину дістатися квартири міським транспортом може бути важко.

Та глянувши на екран дівчина втратила здатність говорити та тверезо мислити. Годинник показував трохи більше четвертої години дня.

- Що це? - здивовано прошепотіла дівчина. Швидко перевдягнулася та вискочила в коридор. Там вікна не були закриті важкими завісами.

Сонячний літній день не був у розпалі, але ще навіть і не думав перетворюватися на вечір.

- Що це? - знову повторила Марина.

Вона точно пам'ятала, що прожила цей день повністю. Озирнулася на всі боки. Хтось терміново має підтвердити або спростувати її здогадку. Перший порив був дзвонити Куроді, але з іншого боку: хіба вони друзі? 

Але спроба додзвонитися до Шинкевича ні до чого не призвела. Його білява величність кудись запропала. Ймовірно в Сорані, бо, як і минулого разу, він був на кілька кроків попереду й, відповідно, його витривалість була більшою.

Несподівано  телефон задзвонив сам.

- Алло?

- Ну як перший день у грі?

- А-м... Дивно.

- Чому? Що сталося? - дівчина почула шелест клавіатури. Директор негайно поліз перевіряти її данні з датчиків.

- Нічого особливого, - поспішила заспокоїти чоловіка Марина. - Просто щось незрозуміле з часом відбувається.

- Не розумію.

- У грі я лягла спати, бо вже була ніч. А тут досі день.

- А. Я забув сказати. Час у грі пришвидшився майже вдвічі. Співвідношення дня і ночі два до одного.

- О, як зручно, - зраділа геймерка, минулого разу день у вірті дорівнював реальному. - ...Але я зовсім не відчула цього.

- Мозок людини така річ, - хмикнув Курода. - Намагається спростити все. Якщо кількість подій достатня, а зміна дня і ночі йде за звичайним сценарієм, він не помітить навіть такого великого скорочення.

- Неймовірно, - видихнула Петренко. Щось таке колись приходило і в її голову, але ловити щось на краєчку свідомості не те саме, що чути цілісну відповідь.

- Не хочеш зайти до мене? - швидко та тихо спитав японець.

Марина не одразу зрозуміла питання, тому пауза вийшла занадто велика. Але щойно Такеші спробував завершити розмову, дівчина прийшла до тями й спитала, де зможе його знайти.

Марина піднялася на два поверхи вище й опинилася у великому світлому холі. Пройшла крізь єдині скляні двері та завмерла.  Якраз навпроти виходу стояла велика стійка ресепшн, а з-за неї виглядали дві пари ретельно нафарбованих очей.

- Ви до кого? - пролунало від однієї з них.

- До Куроди Такеші.

- Вам призначено?

- Ми щойно домовилися.

Густа ретельно підведена брова недовірливо поповзла догори, а рука до телефону.

- Я зараз уточню.

Але уточнювати не довелося, бо директор сам вийшов на зустріч своїй гості. Сполохані офіс-менеджерки завмерли струнко. Й та, що розмовляла з Мариною доповіла про відвідувачку, хоч її і не питали.

- Я не попередив. Це моя провина, - чітко, майже суворо, повідомив Курода. Наче й вибачався, але схоже провини не відчував. - Це пані Петренко. Її до мене пускайте в будь-який час.

- Добре, - одночасно кивнули обидві дівчини, а потім жадібно втупили погляди у відвідувачку. Але погляди ті були не уважні, щоб не забути бува її риси, а такі, що спопеляли.

- Ходімо, - звернувся директор до Марини.

- Добре, - відгукнулася та й слухняно рушила за Такеші.

Реакцію дівчат вона бачила, але пояснити несподівану ненависть для себе не змогла. Все ж жіноча психологія для неї була ще більшою загадкою, ніж чоловіча. Її взагалі ровесниці не любили. А у грі зазвичай сприймали як хлопця, тож і ставлення було відповідне.

Важко все...

__________________

* Рога (від англ. rogue – "розбійник") - клас персонажів у грі, що спеціалізується на бійках один на один. В залежності від гри також може носити назву "вбивця", "асасин", "розвідник" тощо.