Як вийти заміж за боса

Маю цілих чотири причини ненавидіти нинішній ранок.  І то я ще не нию і прискіпливо не вдавалась в подробиці. Перша – кава нестерпно гаряча, так що я опекла язика. Ледь втрималась, щоб не шпурнути проклятущу чашку об мийку, щоб аж друзки розлетілись. Стримало мене тільки те, що на чашечці намальовані мої улюблені совенята. І де я іншу таку знайду? Друга причина – понеділок. Тобто сам по собі факт початку робочої неділі вже здатний зіпсувати настрій.  Із цієї причини витікає третя – я не навиджу працювати. Так, я не з тих, хто мріє побудувати кар’єру. Не чекали? Ну а чому я маю горбатитись до скону на якогось дядю? Я молода, сповнена сил, і головне дуже красива дівчина, і маю цілісінькими днями протирати штанці в офісі. Ніколи не розуміла наших офісних кар’єристок, які затримуються до ночі в своїх кабінетах, окрім хіба що Соні Фальчишин, та просто займається сексом з завгоспом. Всі інші жінки – зануди. Ці їх костюмчики, волосся в пучок, косметики не має. Із розмов тільки цифри і графіки. І навіщо? Щоб заробляти більше од чоловіка? Так і хочеться кричати – любі, та навіщо вам такі чоловіки, яких ви хочете нагнути і за пояс заткнути. Суфражистки нещасні! Я працювати не люблю і не прагну. Вважаю, що з функцією тягати мамонти в печеру має справлятись чоловік. Але найкраще, якщо той чоловік принесе мені одного жирного мамонта, і сам кудись зникне. Така мрія. Точніше навіть не мрія, а план. І під цей план підлаштоване усе моє життя. Я дама цілеспрямована, і на дрібниці не розмінююсь. І от ми плавно підібрались до четвертої причини поганого настрою. Мене два дні тому покинув хлопець. Невдячний пройдисвіт, який хотів мене розвести на секс. Та не на ту натрапив. Якщо  я вже зібралась в цьому житті спіймати рибу побільше, то невже він думав, що я його пущу кудись далі френдзони? А між іншим, я Дімочку впустила куди як далі. Я йому дозволила мене водити на побачення, приймала його убогі подарунки типа чашок і плюшевих сердечок (ну на який фіг двадцятитрирічній дівчині ті сердечка? Краще б ще одні сережки подарував!), я фотографувалась з ним для інстаграм! Та всі його товариші відверто Дімці заздрили, що у нього така дівчина. Він себе в дзеркало хоч бачив, гад? Ніс як картоплина, сам як жердина! Від нього всього і треба було, щоб возив мене іноді на своїй автівці, на роботу, кожен день. Іноді дарував мені квіти. Іноді розважав. Я навіть поцілувати кілька раз себе дозволила йому. А він що? Каже «Ти Ада – динамо!». Я - динамо. Так, блін,я  динамо із стажем, а не аби що! І не таких як він динамили. Бо якщо я хочу собі гарного чоловіка, то ніякі там Дімочки не мають мати на мене компроматів. Я вже якось без їхнього сексу обійдусь, зате репутація у мене буде бездоганна. «Ти ще плакати будеш, - каже. – За мною». А як же, поплачу за тобою, я обіцяю. От прямо з суботи і почала. Та котись ти зайчику цурочкою, я собі завтра ж іншого знайду, вдячнішого. Чому тоді настрій зіпсовано? Бо хто мене сьогодні таку роз прекрасну до роботи довезе? Дімочка тупо образився, і я йому перша точно телефонувати поки не збираюсь. Ні.  У мене теж гордість є. Я і на таксі доїду. Нічого, що дорого. Один раз можна. Такій дівчині, як я, в тролейбусах кататись не пристало. Гроші, любчики мої, тягнуться до грошей. Це тільки в казках всілякі принци закохуються в жебрачок. А насправді, щоб спіймати багатого жениха, я і сама маю показати, що я їх поля ягода.  Щоб йому одразу було не соромно і в люди зі мною вийти, і партнерам по бізнесу представити. Одягнулась, та випурхнула з дому добиратись на ненависну роботу. Але що вона ненависна знаю тільки я. Терпіння – ось моя чеснота. Я між іншим від самого низу вислужилась до звання офіс-менеджер головного офісу. А це вам не жартики. На мені вся життєдіяльність нашої контори. І я така терпляча, таки дочекаю там свого майбутнього жениха. Приймальня нашої керівниці, Стервели, як її називають за очі – справжній ставок з жирними великими рибами. Які туди тільки чоловіки не ходять. Треба тільки правильно закинути наживку. І підсікати вчасно. Вийшла з таксі, яке припаркувалось через дорогу від скляного масиву нашого офісу. Глянула на годинник – прибула якраз завчасно. Поклала телефон до кишені, вже ступила на дорогу, перебігати до офісу, як раптом він здригнувся від смс. Знову дістала з кишені гаджет, щоб вилаятись крізь зуби – всього на всього від оператора сповіщення. Але тієї миті, коли я зазирала в екран смартфону вистачило, щоб мене ледь не збив великий чорний джип! Ну капець. І так настрій був як у Горгони-медузи в період ПМС, а тепер і зовсім серце впало в п’яти, і адреналін ввімкнув режим «шибайголова». -          Гей ти що здурів? – кричу водію, який загальмував біля мене в сантиметрах двадцяти. -          Обережно, роззява! – з вікна висунувся молодик в темних окулярах. -          Ти пішов ти! – не залишилась в боргу. Вже набрала повітря, щоб розказати, що великі автівки обирають чоловіки з малими піпіськами, але телефон завібрував знову, і я тільки махнула автохаму рукою. І побігла до будівлі офісу, на ходу відповідаючи своїй мамі, що у мене все гаразд, що я снідала і все таке. Вийшла з ліфту на своєму поверсі, кинула сумочку і піджак від костюму на стілець. Рецепція – моя царина. Тут я і гостей зустрічаю, і до Стервели кого треба проводжу, а кого не треба – відшиваю. З подивом бачу, як дверцята ліфту знову відкрились, і звідти вийшов водій джипу. Я його гада впізнала. Красунчик. Високий, спортивний, в блакитній футболці поло з коротким рукавом, яка обтягнула біцепси і широкі розкачані груди. Ця міцна шия в оточенні комірця… Аж в горлі пересохло. Піду-но я до кулеру, вип’ю водички. Тим більше, що кулер з водою як раз на перехваті до кабінету начальниці, генеральної нашої директриси, Стервели. За одно і запитаю, чого цьому нахабі в нашому офісі треба. Бо мене і мою стійку він удостоїв гидливим поглядом, і пішов геть! З боку здавалось, що я хочу обігнати чоловіка, так швиденько зацокала каблучками по кахлях. Він теж пришвидшися гад. Це що за хрінь? Треба ж було так, що якась паскуда розлила воду біля кулера! Я так слідкувала за ворогом, що геть не дивилась під ноги. Звісно я послизнулась, і почала падати. Галантний хам кинувся мене ловити, і я з розмаху заїхала ліктем йому в обличчя. Звісно не спеціально, він так невдало підставився, що я не могла б при всім бажання змінити траєкторію руху своїх рук. Вирівнялась, кинула на його красивість обурений погляд. Це між іншим з його милості, я другий раз за день ледь не поцілувалась з підлогою. -          Ви хотіли мене вбити? – чоловік потер вилицю, на якій червонів відбиток мого ліктя. – Чи просто зламати носа? -          Ну як можна ламати таку видатну частину тіла? – огризнулась я. І зовсім не роздумуючи додала: - А раптом у вас і видаватись більше нічому? -          Ну знаєте! – друга щока у чоловіка теж вкрилась буряком кольором. Не кажучи більше ні слова, він чкурнув в кабінет до Стервели. Точно жалітись побіг. Та й нехай біжить. Стервела мене любе, а його ні. Чинно повернулась за стійку, і стала чекати поки він, ще не такий червоний вискочить від моєї начальниці. Вона вміє насипати солі під хвіст, так, що мало не покажеться. Я супроти неї – ангел, що розливає з вуст мед. Через кілька хвилин на комутатор прийшов дзвінок від деректириси: -          Адочко, зайди до мене, - цілком миролюбиво попросила навальниця. Але ж паскуда чорнява від неї ще не вийшла. Невже я образила якогось важливого клієнта, і зараз мені влаштують показове покарання, щоб потішити дріб’язкове самолюбство авто хама? Ну нічого, мені не звикати, а тупити оченятка долі я вмію гарно. Крокую обережно, щоб знову не послизнутись, в кабінет Стервели, який знаходиться за білими пластиковими дверима. -          Викликали? – я одразу оцінюю диспозицію в кабінеті. Стервела, як негатив Меріл Стріпп сидить в своєму кріслі, чорняве каре, хижі червоні губи, колючий погляд – ми з нею і зійшлись на тому, що маємо схожий типаж зовнішності. Я їй нагадую себе молоду, вона сама зізнавалась. Молодий чоловік сидить збоку, вальяжно розкинувшись в незручному кріслі для прохачів, відділений від директриси велетенським столом. Дивлюсь на нього коротко і відводжу погляд. Обійдеться. Я не на стільки голодна на кавалерів, щоб стелиться під кожного. Конкретно цей мені не цікавий. -          Адочка у нас всім тут завідує і всіх знає, - розповідає незнайомцю Галина Станіславівна. Я трішки приосанилась, мене хвалять, це добре. Не розумію тільки з якої причини. – А це, Адочко, Роман Сергійович. У мене чудова новина, ти перша хто дізнається. Я йду з неділі на пенсію, Рома ваш новий генеральний директор. Упс.