Як вийти заміж за боса

11 Роман

11

Роман

Я сам собі дивуюсь. Відбийте мені хто-небудь руки, щоб я їх не розпускав де не треба. Здається, я попав під гіпноз. Аделаїда як циганка, зачарувала мене, змусивши зробити те, про що  я мріяв.

Та кого  я намагаюсь обдурити? Ніякого гіпнозу не було. Просто я поплив, як хлопчина, що вперше понюхав запах жінки. І це мене дуже злить.

Ось я був нормальним дядьком, спілкувався на серйозні теми з впливовим конкурентом, домовився  з ним про вечерю, щоб обоготворити нашу спільну подальшу стратегію  А потім в кабінет заходе брюнетка, і все. Немає мене, рахуй. Пропав я.

І ніби ж дівчина цілком пристойно виглядає, і дивиться серйозно, без всіляких натяків, я ці похабні погляди відразу впізнаю. Ні, Аделаїда дивиться так, ніби ми вже давно пройшли з нею всі стадії близького знайомства. Мене чіпляє цей її хитрий погляд, ніби вона знає про мене щось, що надає їй перевагу. В глибині її темних очей читається загадка, яку мені нестерпно хочеться розгадати майже так само сильно, як  і знову зануритись в її запах пряної, жаркої Сицилії.

Мана якась. Сиджу і боюсь протягнути руку за флешкою просто від того, що тоді доведеться відпустити помічницю. А я ще не все з нею з’ясував. Пригадую ласий погляд, кий кидав на офіс-менеджера Юрко Полянськи, і в грудях підіймається злість. Хто їй дав право фліртувати з чоловіками на робочому місці?

Слова зриваються з губ швидше, ніж я даю собі звіт про сказане. Від кожної відповіді Аделаїда вдихає все глибше. А я вже на третьому її вдихові не можу відірвати погляд від коливання пишного бюсту. Її груди колишуться, гіпнотизуючи мене. Кров у венах стає гарячішаю, я вже, мабуть, кольором як губна помада у дівчини. Ненавиджу коли жінки так роблять. Хочеться узяти хустку і негайно витерти її губи від цієї вульгарної фарби.

Зачіпаюсь за цю думку, нагадую собі, що Кравець мене дратує і злить, і тільки но відшукую якусь рівновагу, як в лоба мені прилітає щось маленьке, і жалюче. Знаю, це називається миттєва карма. Погляд ловить на столі блискучий перламутровий ґудзик від блузки Аделаїди. А це значить, що…

Додумати не встигаю, бо Ада опиняється дуже близько, мене охоплює з усіх боків її спекотний аромат, наче бриз з Середземного моря в обличчя прилетів, і вже мені хочеться дихати глибше і глибше, щоб всотати в себе всі нюанси її парфуму. Я аж очі на мить прикрив.

Пальці в Аделаїди прохолодні, вони легенько торкаються мого лоба, я наважуюсь розплющити очі, хоч і боюсь це робити. І знав, що не дарма. Прямо перед моїм обличчям колишуться дві півкулі, прикриті тонкою тканиною блузки. Але ракурс такий, що я бачу  все - рівна золотава шкіра, схожа на  персик, яку невимовно хочеться перевірити на доторк, чи така вона ніжна, як здається. Груди нижче охоплені білим мереживом, яке ідеально відтіняє шкіру, і робить її ще звабливішою на вигляд. Тонке мереживо як виявилось, не приховує тіней ареолів, вони просвічують, натякаючи на необхідність роздивитись їх ближче. І тугі соски, теж напнули мереживо і манять торкнутись до себе.

Зусиллям волі змушую себе відірвати погляд від звабливого видовища. Бачу тонку жилку, яка несамовито б’ється на дівочому горлі. До неї, як спраглому мандрівнику, хочеться припасти губами.

Аделаїда подається вперед і я не розумію як так виходе, що моя рука, яка рвалась їй на допомогу просто опиняється на опуклій сідниці дівчини. Я про це думав пів дня, тому цілком логічно, що мої пальці зробили те, що їм хотілось. Погладили зад помічниці.

Вона відскочила від мене, як ошпарена окропом, і я її розумію. Сам від себе тікати хочу якнайдалі. Дивлюсь, як фея віддаляється від мене, але її запах все так само забиває мені ніздрі і дурманить думки. Перед очима ще плавають уривки побаченого. Думки сплутані. Не знаю, як знайшов в собі сили пошпурити проклятий ґудзик в її бік, і навіть затребував, здається, особові справи, аби спровадити дівчину.

Бо сам шокований тим, що відбулось зі мною.

Це хімію, просто хімія. Мабуть, вона використовує якісь парфуми з феромонами. Так думати зручніше, а не згадувати її погляд з поволокою, який манив мене, притягував, як магніт, і змусив вчинити безумства.

Залишок дня проходить як в тумані. Здається, я захворів, мене всього лихоманить. Хочу увесь час набрати Аделаїду щоб дати їй чергове доручення, але забороняю собі це робити. Замість того гортаю особові справи, читаю анкети, не розуміючи змісту, поки не наштовхуюсь на анкету Аделаїди Кравець.

Вивчаю її з особливою прискіпливістю, просто тому, що більше нічого читати не хочу. Просто тому, що мені хочеться роздивлятись її маленьке фото, і думати, яка на дотик її шкіра, і які на смак її губи, якщо з них змити червону помаду.

Легкий стук в двері змушує стрепенутись, серце закалатати в надії, і відчути розчарування одночасно з тим, коли я бачу візитерку. На порозі Тетянка.

- Ромашка, я хотіла уточнити куди ми підемо? Може в  «Метрополь»? -  питає колишня однокурсниця.

- Я ж просив, - злюсь на неї я, хоч і розумію, що дівчина ні в чім не вина. – Роман Сергійович.

- Пробач, - дівчина тупить очі долу, і ніяковіє. Мене охоплює почуття провини, тому я поспішаю погодитись на її пропозицію: - Так, давай «Метрополь». Я заїду за тобою за дві години.

Щаслива Таня йде геть, а я тільки зараз розумію, що утнув дурницю. Бо призначив в одному ресторані дві зустрічі на один вечір.

Уявляю, як здивується Полянський, коли я прийду туди з Тетяною. Треба було попередити Таню раніше, а тепер буду виглядати дуже не гарно. Пізно вже, скасовувати одну із запланованих зустрічей, тож доведеться поєднувати корисне з некорисним.

Усвідомлюю, що виною всьому Аделаїда, яка з якогось дива панує  в моїх думках. Це неприродно. Не правильно. Може, хоч справи змусять мене перемкнутися? Рішуче закриваю особову справу мого персонального прокляття, і йду на вихід.

За дві години я забрав Тетяну. Дівчина мала вдосталь часу, щоб переодягнутись. Але вона змінила одну офісну сукню на іншу, і навіть волосся не розпустила. Виглядає так, ніби знову на роботу зібралась. Раніше мені подобався такий стриманий стиль – світло-рожеве мереживо на білому в рожеву смужку льоні, тканина охоплює струнку фігуру знайомої від горла до колін.

Але зараз цей образ здається мені просто нудним. Ніякого натяку на сексуальність. Одна рожева невинність і скутість. Навіть рожевий лакований пасок, що підкреслює талію не рятує ситуацію. Тим більше, коли розумію, що легкий квітковий парфум моєї однокурсниці не перебиває запах тютюнового диму.

Хостес проводить мене і супутницю до столика в центрі, який облюбував Юрко Полянський.

- Ти не казав, що будеш з супутницею,  - басить конкурент, потискаючи мені руку. А потім згрібає в свою лапу тонку долоньку Тані.

- Так вийшло, - знизую плечима я. Дістаю меню, втрачаючи до Тетяни інтерес. Вона в присутності Полянського розгублює  увесь свій гарний настрій, бачу як стиснула губи, і ховає розгублені очі. Аура у Юрка подавляючи, він ніби займає собою весь вільний простір. Чоловік великий, вищий навіть за мене, широкий в плечах, і гучноголосий. Тетяна здається нездатна навіть в очі подивитись такому. Тихенько пробурмотіла щось  замовляючи з меню, і вибігла кудись з-за столу.

Тетяни не було кілька хвилин. Повернулась вона з свіжим запахом тютюну. Очевидно нервує, і бігала палити.  Думаю, брати її з собою була дуже погана ідея.

Зал поступово заповнюється людьми. Нам принесли напої і наші страви. Юрко як ні в чім не бувало розповідає якісь байки, зажата як миша Таня нервово відповідає на спрямовані до неї питання і налягає на вино.

Раптом помічаю як дівчина напружилась, вирівняла і так пряму спину, і на її губах з’явилась вимушена натягнута посмішка, спрямована мені. Повертаю голову, щоб зрозуміти в чім причина таких змін, і ледь не впускаю щелепу на підлогу.

Між столиками впевнено йде в наш бік моя фея. Я не можу відірвати від неї погляд. На ній червона латексна сукня, довжиною до колін, яка обхоплює її тіло як друга шкіра, глибоке декольте приковує погляд не гірше зварювального апарата. Пізніше розумію, що поверх сукні на ній накинутий білий піджак. Чорне каре підкреслює вилиці, очі підведені тонкими чорними стрілками, мені дивно бачити дівчину без густого макіяжу очей, від його відсутності погляд у Ади відкритій, невинний, і трішки томний, як у фотомоделі з обкладинки глянцевого журналу, і тільки губи незмінно червоні в тон сукні.

Порівнявшись з нашим столиком Аделаїда стримано всміхається нашій компанії. І йде мимо. Моє серце забулось як стукати. Слина стала грудкою в горлі. Погляд ковзає по круглих сідницях в блискучій матерії сукні. Це ще гірше за замшу. Відірвати очі від її стегон неможливо, особливо якщо врахувати, що латекс обхоплює Аду так тісно, що відразу стає  помітно - на ній немає трусиків. Або є але крихітні? Чорт. Кров б’є мені  голову, і в пах. Хочеться забрати негідницю звідти, подалі від чужих очей. І.. паском її відшмагати, щоб не сміла так ходити!

- Що це з нею з хмирь? – вривається своїм не дуже тихим бурчанням в мої думки Полянський.  Я думаю те саме. Ада тримає під руку хлопця, що нагадує статурою і обличчям лялькового Кена.

Біла сорочка незнайомця з коротким рукавом обтягує рельєфні біцепси, руки у хлопця забиті кольоровими татуюваннями, яке мене дратує вже самим фактом свого існування. Стильна зачіска, дорогий смарт годинник на зап’ясті. Хто він, чорт забирай такий? І чому Аделаїда так мило йому посміхається?

- Ви знайомі з Аделаїдою? – ляпає не до ладу Таня, і прикусює язика. Сама розуміє, що сказала дурницю.

- Хто ж не знає вашу неприступну снігову королеву і цербера Галини Станіславівни одночасно? – сміється Юрко. – Я через неї навіть спір одного разу програв.

- Ти бився об заклад на Аду? – неприємно дивуюсь я, продовжуючи буравити поглядом її супутника, який навмисно займає такі пози, ніби він на подіумі, увесь час демонструє своє ідеально треноване тіло. Що вона могла знайти в цьому самозакоханому індикові?