Одруження ненароком

Глава 19

Глава 19

Але довго плакати не в стилі сеньйорити Навас! Тож через кілька хвилин різкі схлипи припинились так само, як і почались. Джейн була злою, роздратованою, та якою завгодно, тільки не похнюпленою. Погляд упав на понівечену парасолю, що з учора так і лежала на скрині.

Ну нехай тільки об’явиться цей поціновував жіночих принад! Вона йому наробить в ньому додаткових дірок цією парасолю! Буде як телепень Гриша! Та вона зламає її ручку об його нікчемну голову! Але покаже, що з Навас жарти погані!

А прямо зараз, треба було щось зробити. Щось таке, щоб відволікло дівчину від власних переживань, і дало їжу для нових думок, геть не пов’язаних з негідником Яновським.

Джейн хутко вмилась, змиваючи сліди своєї слабкості, і вхопила чорнильницю з пером. За кілька хвилин вже спокійна дівчина  спустилась на перший поверх. Довідавшись у лакея, що всі пани роз’їхались, Джейн звеліла і їй підготувати конячку.

- Так можна і жиром запливти, - пообурювалась для виду дівчина. – Сиджу сидьма, на вулицю не виходжу з цими школярами.

З цими словами вона пішла до конюшні, щоб там і зачекати, допоки конюх осідлає кобилку, і заодно Стаську непомітно вручити записку для князя Оболенського. А впоравшись із офіційними справами, Джейн злетіла в сідло, і пришпорила з двору кобилу.

Як давно вона не відчувала такої свободи. Міцне сильне тіло тварини здавалось щедро ділилась з дівчиною своєю неприборканою енергією. Коняка неслась здіймаючи куряву, а Джейн притискала голову до гриви, силуючись злитись з кобилою в одне ціле, і всі її думки були тільки на тому, щоб втриматись в сідлі, не випустити вожжі, і не загубити капелюшка.

Хоча.. капелюшка вона здається одягнула дарма. Той зірвався і полетів за вітром, і Джейн не стала навіть проводити зрадника поглядом. Хай летить на волю. Джейн розсміялась своїм думкам, і ледь не випала з сідла. Натягнула вуздечку, змушуючи кобилу сповільнити хід. Пустила ту брести бездумно, куди очі дивляться,  і не зчулась як опинилась на пагорбі, біля долини де Михайло вперше її поцілував.

Поцілунки з присмаком пізніх суниць, здавалось ще вертяться на язиці. Дівчина направила кобилку в об’їзд гаю. Ностальгувати, чи віддаватись власним переживанням через Яновського їй більше не хотілось. Вона зробила з ним те, що сама хотіла. Те, чого прагнула її душа, і дівчина ні на мить не жалкувала про свій вчинок. Тому, що була геть не впевнена, що якийсь інший чоловік подарував би їй стільки чуттєвої насолоди.

За гаєм був знову пагорб, коняка неквапливо забралась на нього, Джейн з цікавістю роздивлялась місцевість. Але все одно здивувалась побачивши вдалині будинок. Двоповерхова будівля привертала увагу, не вписуючись в пейзаж.

Ну звісно, це мало бути обійстя поміщиці Лідії Микільської! Як Джейн забула, що стара дуже швидко добралась до гаю, прознавши, що Михайло повернувся в їх краї. Певно жила вона не далеко.  Що ж, якщо доля сама закинула її сюди, не варто опиратись, вирішила Джейн, і спрямувала кобилку  в бік дворища.

Вздовж дороги росли бур’яни. Видно було, що за панським маєтком слідкують геть погано. Ворота ледь не вросли в землю, їх перекосило, але ніхто і не подумав відновлювати в’їзд в обійстя. Джейн злізла з кобили, прив’язала ту до хвіртки з облупленою фарбою, і прочинила дверцята. Надсадно скрипнули петлі. Наче ножем по натягнутих нервах різонуло. Дівчина нервово повела плечима.

- Агов, - не дуже гучно покликала вона мешканців будинку, але у відповідь тільки вітер зашумів в кронах дерев, що квітчали будинок.

Сад теж потребував руки садівника. Яблуні були з сухими гілками, всюди росло надто багато високих кущів бузку. Бур’яни серед квітів у квітнику. Та і квіти квітли лише  з тих, що сіються самі. Все в маєтку дихало запустінням.

Присипана гравієм алея від хвіртки вивела Джейн до ганку. Дівчина відчула що спітніла від напруги, і страшних очікувань. Піт неприємно стікав по спині, і в улоговинку між грудей. Хотілось розвернутись і підти геть. Чомусь було відверто моторошно в цьому місці, і  від того кожен наступний крок був повільнішим за попередній.

А коли з гілки зірвався з криком якийсь птах, Джейн ледь не присіла від страху. Дурна пташина пролетіла ледь не над самою головою  у дівчини.

- А бодай тебе! – погрозила йому кулаком Джейн, і звук власного голосу трішки привів її до тями. Вона стиснула кулачки – нема тут чого боятись, це все її розбурхана уява.

Джейн наблизилась нарешті до широкого дощатого ганку. Раніше він був пофарбований блакитною фарбою, його прикрашали різні балясини, і навіс над ганком теж був надзвичайно гарно вирізаний з дерева. Але зараз, як і все в маєтку, ганок потребував ремонту. Видно було, що дерево облупилось, потріскалось, в шпарини позабивалось сміття.

Дошки скрипіли під ногами, коли Джейн підійшла до дверей, і взялась за зелений від нальоту, мідний молоточок. Постукала в двері.

Кілька хвилин нічого не відбувалось. І дівчина вже вирішила, що дарма долала свій страх – в будинку нікого немає. Тому варто розвертатись, і чимдуж бігти до своєї коняки, щоб забиратись звідси геть. Але потім двері прочинились.

На порозі стояла вже відома Джейн круглолиця наймичка. Вона зиркала з-під лоба, витираючи руки об пелену.

- Добридень, - привіталась Джейн.  – А Лідія Глібівна вдома? Передайте, що до неї з візитом сеньйорита Навас.

- Лідія Глібівна не приймає, - хмуро відповіла дівиця.

- Володю, це ти? – почулось позаду наймички. – Кітті, чому ти тримаєш гостя на порозі?

- То волоцюжка якась, - кинула через плече «Кітті» і хотіла закрити двері.

- Стривайте! – зупинила її Джейн, і дістала з кишені кілька п’ятаків. – Лідія Глібівна дуже самотня, хіба їй нашкодить, якщо я поговорю з нею кілька хвилин? Ми вже бачились біля моря, і вона сама запрошувала мене в гості.

- Ви не розумієте! – зітхнула Кітті, але протягнула руку за грошима. – Їй може погіршати в будь-яку мить.

 - Але ж Ви будете поруч? – Джейн посміхнулась дівчині, і віддала гроші. Просто диво, що вона взагалі поклала їх до кишені.

19.2

Кітті не відповідала своєму імені так само, як не можна було б назвати старий вищерблений кухоль порцеляновою чашкою. Вона могла бути Катериною, Катькою, але не виточеною Кітті. Дівка була вища Джейн на голову, мала міцне дебеле тіло, обвітрені, потріскані від праці руки. Одяг відповідав образу заваленої роботою служниці – коричнева спідниця, поверх якої був пов'язаний брудний квітастий фартух,  і жовтувато-сіра сорочка, старомодного покрою, явно з барського плеча, в подальшому перешита і підігнана під розміри наймички.

Кітті відступила з порогу, пропускаючи Джейн до будинку. В середині було на диво прохолодно, і темно. Не можливо було розібрати ані кольору стін, ані обстановки.

- До вас сеньйорита Навас, - крикнула наймичка кудись в глиб нетрів. – Її світлість у вітальні, ходімо. Але у вас буде півгодини. Потім їй треба буде прийняти ліки і поспати.

- Як скажете, - не стала сперечатись Джейн, ідучи за служницею.

Вітальня була завішена важкими портьєрами і тонула  в напівтемряві. Повітря вдарило в ніс, затхле і сперте, з присмаком немитого тіла. Але сутінки добре приховували убогість обстановки. Якщо не придивлятись, то і не видно ані пилу на меблях, ані бруду, ані дірок на килимі.

Поміщиця незворушно сиділа у кріслі, склавши руки замком на колінах. Стрепенулась вона тільки коли Джейн  і служниця переступили поріг. В пітьмі було не роздивитись її обличчя.

- Вітаю, сеньйора, - привіталась Джейн. – Ви пам’ятаєте мене?

- Ну звісно! Ви подружка моєї дівчинки, - покивала головою Лідія Глібівна, не сильно вдивляючись  в обличчя гості. Схоже її розум працював геть химерно, підтасовуючи по своєму події, під те, що уявляла собі божевільна. – Давно ви не навідувались до нас, любонько.

- Я навчалась, - найшлась Джейн. – В інституті для шляхетних дівиць.

- Ти певно не знаєш, що Ксанки немає вдома, - продовжила поміщиця Микільська. – Вона ще не повернулась з прогулянки.

- А коли це станеться? – про всяк випадок вирішила підіграти жінці Джейн.

- Звісно що скоро. Я вже давно її чекаю, - стара підвелась. – Ходімо!

Вона проворно затрусила на вихід із вітальні. Джейн озирнулась, але круглощокої Кітті поруч не було, тож Джейн рушила за старою.

- Куди ми йдемо?

- Сама побачиш, як я її чекаю, - охоче відповіла Джейн жінка.

Вони піднялись скрипучими сходами на другий поверх. Джейн мимохіть відмітила, що стіни квітчають букетики засушених квітів і якісь темні картини, розбрати в сутінках які не видавалось за можливе. Як взагалі можна жити в таких умова? Як кроти.

В коридорі на другому поверсі було світліше, завдяки світлу що лилось з вікна. Та і йти далеко не довелось. Лідія Глібівна прочинила перші ж двері.

- Дивись! – гордо заявила вона.

Джейн переступила поріг і обімліла. Поміщиця завела її в дівочу кімнату. Тут було багато світла. Пилинки танцювали в променях, що пробивались через тоненькі фіранки. Останні вицвіли від пекучого південного світла, втратили колір, і були сіруваті від бруду.  На стінах красувались колись яскраві шпалери в дрібну червону квіточку. Та зараз шпалери втратили колір,  як і все навкруги.

Вузьке ліжко було  застелене вицвілим рожевим покривалом. Об’ємні подушки з вишитими наволочками. Навіть страшно було подумати, скільки пилу в них назбиралось. Біля вікна невеличкий письмовий стіл, на ньому кришталева запилена чорнильниця з засохлими чорнилами і стосик чистого паперу.

Джейн пройшла  вглиб кімнати. Лідія Глібівна залишилась на порозі.

 - Бач, я нічого тут не чіпала, все на своїх місцях, так як вона залишила, - від цієї заяви віддавало ноткою божевілля. І Джейн нагадала собі, що вона дійсно не з простим візитом сюди приїхала. – Все готово, щоб моя доня повернулась додому.

Внизу почувся якийсь шум, і стара відволіклась, почувши голос Кітті. Відійшла, залишивши розгублену гостю наодинці.

 Джейн підійшла до столу, провела пальцем по товстому шару пилу на світлому дереві. Чхнула, коли той забився їй до носа, і добре що вчасно помітила, як відлетів маленький ґудзик з сукні. Дівчина присіла, запустила пальці в ворс килима, вишукуючи крихітну скляну прикрасу, з тих, що були нашиті по її сукні.

Пальці швидко знайшли потрібне, стиснулись навколо слизького ґудзика. Але Джейн не поспішала підніматись, її погляд прикуло щось, що випирало з-під кришки столу. Якась нерівна дошка, яку було непомітно зверху. Дівчина бездумно провела по виступу пальцями, натиснула на нього, і там клацнуло. На підлогу упала невеличка книжечка. І перев’язна блакитною стрічкою пачка листів.

Невже ніхто не обшукував кімнату, і на знайшов такий простий потаємний ящик з речами померлої? Джейн аж розгубилась, не знаючи що робити із знахідкою. Сказати Лідії Глібівні? Чи забрати і дослідити вдома. Другий варіант був привабливішим.

Джейн хутко засунула листи за пазуху.

- Ти що там робиш?! – занепокоєно крикнула з порогу божевільна стара. І Джейн підскочила, виставляючи на долоні ґудзика:

- Відірвався!

Іншу руку вона завела за спину, ховаючи в складках сукні знайдену книжку.

- Ти нічого не чіпала? – насторожено дивлячись Джейн за спину запитала поміщиця.

- В жодному разі! – завірила її Джейн. – Ви дуже дбайлива мати, кімната в чудовому стані.

Обличчя старої трішки розгладилось. Вона поглянула в коридор.

- Я розпорядилась подати чай у вітальню, - знову повернувшись до гості сказала Микільська. І махнула рукою, Джейн помітила, як зсунувся до ліктя рукав темно-синьої сукні, не втримавшись на худій, як патичка, руці. На зап’ясті виднілись чорні сліди, так наче старій зв’язували руки, і відчайдушна боротьба залишила бугристі синці.

- Дуже мило з вашого боку, - Джейн пройшла на вихід. – Як і те, що показали мені кімнату.

- Володя завжди сюди заходить, - повідомила Лідія Глібівна. Джейн саме порівнялась з нею, але розібрати, чи є на тілі божевільної інші ушкодження не видавалось за можливе – сатинова синя сукня була глухого покрою, і прикривала все тіло. – Милий хлопчик. Він теж чекає Ксанку. Як вона повернеться він буде просити її руки.

- Це він вам сказав?

- Ну а хто ж!

Джейн спохмурніла. Що міг шукати Білоус в кімнаті померлої? Чому приїжджає сюди? І чи можна взагалі вірити маячні схибленої старої?

- Мені вже час іти, - навіть не думаючи повертати у вітальню зупинилась у підніжжя сходів Джейн.

- Навідуйся до мене, - попросила її Лідія Глібівна. – У нас так давно не було візитів. Всі чекають коли повернеться Ксанка…

- Обов’язково зайду ще, - пообіцяла Джейн.

- Кітті тебе проведе, - стара почовгала до вітальні. А вже за мить звідти вийшла наймичка.

- Вона весь час така? – Джейн кивнула в бік вітальні, маючи на увазі Лідію Глібівну.

- Переважно,- не стала мовчати Кітті. – Коли не впадає в буйство. Лікар Зуєв приписав їй заспокійливу настойку.

- Бідолашна, - зітхнула Джейн. - І часто у неї буває це буйство?

- На повний місць, або на роковини загибелі Оксани. Тоді всіх моїх сил ледве вистачає щоб приборкати. Ніколи б і не сказала, що  в такому кволому тілі стільки дурі.

- Скажіть, - Джейн зібралась з духом, щоб запитати у служниці те, що її зараз бентежило понад усе. – А Володимир Білоус часто сюди приїжджає?