Приречена. На межі почуттів

Колесо долі. Поворот перший

Софія Драпіж ( Ірія)

Яскраве, літнє сонце, стояло високо у безхмарному небі. Жара нестерпна. Навіть повітря, і те було теплим.

Дивлюся у телефон, по центру екрану, великими значками на циферблаті висвітлює - 16.18. Чудово. Встигаю.

Сьогодні субота, і у мене запланована фотосесія для журналу. Тобто, не зовсім таки у мене, я стиліст-візажист. Моє діло, створення образів, закріплених одягом, взуттям та макіяжем.

Не вважаю це своєю професією, скоріше хобі. Але, воно приносить мені більше задоволення, ніж нудні пари, із дисципліни менеджменту(на які, змушує ходити батько).

Добре що надворі літо, канікули. Та й вони підбігають кінця. Зовсім скоро, буду на четвертому курсі, а там дипломна бла-бла, і все! Бувай університет!

Хтось скаже, що студентські роки найкращі. Та це не про мене. І не про відьом, чи перевертнів. А я - результат поєднання цих двох сутностей..Тому, мені у двічі важче..

Контроль. Одне слово, яке не можу осягнути..

Мене звати Софія Драпіж, альфа-вовчиця клану  Західних вовків. Та Ірія(Вож), друга відьма клану Віст. Напівкровка..

Поєднувати у собі: тваринні інстинкти, силу, виносливість, та відьомську магію, знання, зв'язок із природою, - важко! Навіть дуже.

Єдина, в кого нема із цим проблем - моя мати. Меланія Драпіж, або Вратислава. Як вона каже, треба знайти баланс. Ті частинки двох істот, що здатні підтримувати гармонію між собою, але як це зробити, не сказано..Маю самостійно знайти відповіді. Ох, вже двадцятий рік шукаю, та безуспішно..

Через це, у мене трапляються "нервові зриви", саме так назвали той стан, де я втрачаю контроль над розумом, а якась суть бере верх.

- Софія! Нарешті! - Викрикнула маленька, пишногруда, брюнетка. - Модель приїхала, чекає на тебе у гримерці. Сьогодні тема Стародавня Греція.

- Оу! Щось цікаве. Продовжуй. - Розкладаючи речі, уважно слухала колежанку і свого роботодавця в одному обличчі.

- Три моделі, три богині. Афіна, Афродіта та Гера. Тобі випала остання. З одягом гратися не потрібно, можеш добавити якісь дрібнички, для посилення образу, а от із макіяжем та зачіскою постарайся. І не підстригай модель, як минулого разу!

- Не починай. Ну вкоротила трішки, і що? Там же кінці геть сухі. Вона б мала бути вдячною, а не влаштовувати істерику.

- Бо ти з неї хлопця зробила?! - Втомлено прикрила очі рукою. - Просто, твори без кардинальних змін і..

Добре-добре. - Виштовхала Наталку з-за дверей, підійшла до об'єкта своєї праці, познайомилася, та взялася за діло..

                           ************

Сьогодні, все закінчилося швидко. Близько дев'ятої вечора залишила майданчик для зйомок, швиденько подзвонила Зореславу.

- Так, люба. Вже вільна? - Після кількох гудків, одразу відповів.

- Угу. А ти?

- Теж. Сходимо погуляти?

- Звісно. Тільки не довго, маю їхати додому.

- Добре. Я тебе підкину, не хвилюйся. Де ти, зараз?

- Біля студії, мені тут не далеко до нашого кафе, там і зустрінемось. - Попрощавшись, повісила слухавку, сховала телефон у сумочку, та пішла до запланованого місця.

Мені залишалося обійти ще дві вулички, як із-за повороту майнув велосипедист. На шаленій швидкості, він майже збив мене. Добре, що моя вовчиця вчасно зреагувала, і вдалося відскочити назад.

- Ой! Вибачте! - Спиною, я зіштовхнулася із чоловіком, внаслідок чого, все що той тримав у руках, впало на землю. - Зараз. - Зігнулася, і швиденько позбирала, всі ті папірці незнайомця. А він, залишився стояти наче статуя, не рухаючись.

Піднявши погляд, та заглянувши у вічі, мені стало моторошно..Льодяно-блакитні, такі чисті, й такі холодні. Здавалося, наче він дивиться наскрізь. Через що, по шкірі пробігся морозець..В них плескалося стільки сильних емоцій, що й не виразити словами. Та всі ті почуття.. були із негативних..?

- Ще раз вибачте, - простягнула його документи, та хотіла вже піти.

- Будь обережнішою, твій маленький крок, може стати для когось - великою трагедією. - Він говорив чітко й спокійно, але здавалося, що у цьому гарному голосі стільки ненависті..

Не марнуючи, а ні хвилини, я розвернулася та побігла своєю дорогою..

Пффф. Здався мені цей дивний тип. Ну, не сподобалась йому, той що?.. Тільки, мурашків добрих нагнав. Тепер йду, і тремчу вся..Ще й холодно..Гррр! Так, все добре. Софія, просто видихни. 

Через хвилин 20, приїхав Зореслав. Я встигла випити чашечку чаю, та втихомирити нерви.

- Привіт. - Притягнув мене ближче, та ніжно-ніжно поцілував. Його губи завжди такі теплі, такі приємні..Що б не казали, та мені добре коли він поруч. Мабуть, тому й погодилась зустрічатись із ним.

- Привіт. - Все ж видавила із себе, після того, як він віддалився.

- Ти голодна? Чи, їдемо одразу гуляти? - Мені подобається, його ставлення до мене. Хлопець ніколи, ні до чого, мене не змушував, завжди давав право вибору, і був вкрай уважним. Вкотре дякую долі, що поєднала наші ниточки..

- У нас обмаль часу, ходімо! - Радісно відповіла, та й взяла свого кавалера за руку..

Мій любий також перевертень, тому наші побачення можуть продовжуватися у звіриній формі.. Як, от і сьогодні..

Залишивши машину на стоянці, ми, наче діти, побігли в бік лісу. З реготом, радісними криками, минали високі дерева, жбурляли один в одного шишки, а потім перекинулись.

Перевертням вкрай необхідно вигулювати свого вовка, інакше, він може вирватися у непередбачуваній ситуації, і нашкодити близьким. Тому, більшість наших, живуть поруч з дикою природою. Хоча, це й стає дедалі важче, люди знищують все те, що приносить користь. Звісно, ми захищаємо свої землі та не завжди все так, як нам того хочеться..

Зореслав із клану Південних. Серед мого оточення, тільки чорні вовки, ну і декілька раз була в гостях, та й бачила срібних. Але, от пісчаних, яким був мій любий, ніколи не зустрічала..

- "Що таке? Чому зупинилася?" - Питає вовчик.

- "Ти, дуже гарний" - Із захопленням повідомила.

Його сонячно-бурштинові, вовчі очі, незрозуміло на мене глянули, а світло-пшеничного кольору шерсть, збуджено піднялася догори.

- " І це, мені говориш ти?!"

-" А що?"

- " Себе бачила? Хто дійсно неймовірний, то - це ти, Софіє.." 

                                                                       ************

Попрощавшись із Зореславом, я бігла додому. Мама хотіла повечеряти всім сімейством. А, якщо мама так сказала, то не дай Боже не прийти вчасно. Вона як влаштує ІІ-гу світову в хаті, що і батько не допоможе..

Тому, стрибком залітаю у відкрите вікно першого поверху нашого будинку, одразу перекидаюся у людину, йду мити руки й швиденько до столу.

- Софія, для того, щоб заходити у приміщення, призначені - двері, а не вікна. - Буденним тоном проговорила мати.

- Аммм. Я. - От, як вона дізналася? Декілька хвилин тому, була із батьком нагорі й займалися..гмм..Аж, почервоніла.

- Відьма, облиш доньку, через пів години її день народження, тому, давайте не псувати нікому настрій. - Заступився татусь.

- Повністю згоден! - Обізвався найменший член моєї сім'ї, зеленоокий братик-вовк.

- Дякую, Вогнедар. А де, наша сестра Дара? - Поцікавилася я.

- На кухні. Сьогодні вона чергова. - Посміхнувся батько.

Через декілька хвилин, до нас доєдналася рудоволоса відьмочка, точна копія мами, тільки очі татові. Потім, ми дружньо сіли за стіл, та розпочали вечерю.

Попри все, я любила свою сім'ю, і такі посиденьки. Коли не потрібно вдягати маску приємниці відьми, чи доньки вожака, можна все це відкинути, й бути собою, насолоджуючись компанією дорогих тобі людей..

- З днем народження! Вітаємо! - Гуртом загукали.

- Дякую!

- Дуй до себе, гарненько виспись. О 17.00 сестра влаштовує вечірку в твою честь.

- Дара?!

- Я вже 12 років Дара, ніяких заперечень не приймаю.

- Ха-ха. Моя донечка.

- Тату?!

- Це тобі, - своїм дитячим голосочком промовив Вогнедар, і простягнув мені зачаровану монету Ребелій.

- Вау! Звідки вона у тебе? - Не втрималася, адже це рідкісний зачарований предмет, і як він міг потрапити у руки мого 7-річного брата?

- Виграв на мисливських іграх у срібних вовків. - Відповіла мама. - А це від мене. - Матуся взяла мою руку, та натягнула на вказівний палець перстень, із білого золота. Воно було без камінців і додаткових прикрас, тільки незвичне плетіння навколо. Як тільки прикраса вмостилася на моєму пальцю, дивна магія огорнула мене, а колечко зникло, залишивши на своєму місці візерунок, наче тату..

- Що це було? - Невпевнено запитала.

- Як тільки ти народилася, я створила це колечко. Кожного дня, наділяла його частинкою зціляючої сили. І на твоє 20-річчя вирішила подарувати. Один раз, тільки один раз, з його допомогою можна повернути людину із того світу, за умови, якщо та не перетнула ворота і Морена не забрала у своє царство.

- Дякую, мам. - Я обійняла її, не знаючи, як ще віддячити. Такий подарунок, просто безцінний.

- Твій тато не розуміється на ваших магічних штучках, тому ось, - вручив мені ключики від новенької Мазди 5. - І корисно, і практично.

- Ура! Дякую! - Взяла ключі та поцілувала татусика в щоку.

Чесно кажучи, я з 17 працюю, і не залежна від бюджету батьків, та дозволити собі машину, ще й дорогу, точно не можу..

- Тоді, я поїхала. - Попрощавшись із сім'єю, вмостилася у своє новеньке авто, та рушила до міста, там маю квартиру, яку два роки тому купила і живу.

Настрій у мене був на висоті. Тому, їхала із гучно включеним радіо. Безлюдна траса дозволяла гнати за 80, чим і скористалася..

Це був мій 20-ий день народження, до цього дня у мене було все. Мені здавалося, що вдача ніколи не покине. Як же помилялася.. Ще тоді, я не знала, що наша зустріч відбулася, і колесо долі розпочало свій рух..

На дорогу різко вибігає вовк, даю руль у ліво і щосили гальмую. Боком врізаюся у старе дерево, залишаючи за собою чорні смужки від коліс.

Ще, до кінця, не зрозумівши, що сталося, торкаюся чола..Кров..Ай..До керма розбила голову..

Секунда. Дверця машини злітає. Секунда. Бачу двох перевертнів. Один бризкає якусь гидоту у вічі. Ще секунда, і мені прикладають ганчірку до рота, змушуючи втратити свідомість..