Право на щастя

Глава 20

Глава 15

Чи бувають ранки солодші ніж ті, коли ти прокидаєшся в обіймах коханої людини? Віра могла б впевнено стверджувати – кращих ранків, ніж сьогодні у неї не було. От якби ще не нав’язливе дзижчання телефону, яке вихопило її з сну…

- Алло, - сонно промурмотіла дівчина в слухавку.

- Доню, а ти де? – стривожено запитала слухавка маминим голосом.

Віра підвисла, переварюючи інформацію, і придумуючи відповідь.

- Дома? – невпевнено запитала вона у мами.

- Доцю. Я відпросилась на весь день у старшої медсестри, прийшла додому, а тебе немає, який «вдома»?

- Я у Лариси,  - остаточно прокидаючись запевнила матір Віра. Поруч сонно заворушився Антон Павлович. – Ми засиділись допізна, і я щоб не ходити поночі залишилась ночувати. Скоро буду дома! Геть з спросонку не зрозуміла навіть де я.

Віра нервово хіхікнула.

- А нам на поріг хтось дохлого пацюка підкинув, уявляєш! – заспокоївшись поділилась новиною Антоніна. – Ці сусідські коти взагалі совість втратили.

- Так, це точно. Ну все мам, Лариса кличе каву пити!

Віра натиснула відбій, червоніючи від необхідності брехати. Кинула телефон, і повернулась до Антона Павловича. Виявляється він уже не спав. Сонно примруживши очі роздивлявся Віру, і тій стало ніяково, під його захопленим поглядом. А то вона не знає, що з просоння виглядає зовсім не привабливо.

- Доброго ранку… подружко, - посміхнувся Вірі Волков.

- Ну не можу я мамі сказати правду, - прикриваючи ковдрою червоне обличчя промовила Віра. Як він собі це уявляє: «Мам, я у коханця, з яким у нас зустрічі для сексу?».

- Ходімо пити каву, тобі треба в місто, - забираючи з Віри ковдру погукав Волков. У нього на цей ранок були інші плани, але помітивши Вірине збентеження, вирішив не тиснути на дівчину.

Ранок виявився зіжмаканим, Віра почувала себе як на голках. Їй здавалось, що вона  і так надто довго затримується, і у мами виникнуть непотрібні питання. Ось мати почне допитуватись, чому Віра так довго збиралась, і одна брехня потягне за собою іншу.

Додому їхали переважно мовчки. Як дівчина уявляла своє повернення до міста учора – з щасливими посмішками і перемовинами. А насправді здавалось, що вона нашкодила, і їде на розправу до строгої матері. Хоч це було і не так, але неприємне почуття в душі осіло іржею і не полишало. Заважало насолоджуватись моментом на одинці з Антоном. Віра знала, що веде себе по дурному, але не могла нічого з собою вдіяти.

Заспокоїлась дівчина тільки тоді, коли відімкнула власним ключем двері квартири. Волков висадив її за квартал від її будинку, Віра сама попросила, відчуваючи себе шпигункою з дешевого фільму. Залишок дороги Віра пролетіла, задихаючись в холодному осінньому повітрі.

- Привіт, ма! – удавано радісно привіталась дівчина. – Планувала тебе побачити після обіду в лікарні.

- Там нуднотище, а вдома хоч помитись нормально можна.  Чекай,  не роззувайся. – Антоніна Микитівна вийшла в домашньому халаті, і з рушником на голові. – Винеси сміття. Я того гидкого пацюка замотала в пакетик. Ну і гидотна. Хтось натикав у нього голок, навіть коти їсти погидували.

Віра збентежено підхопила синій пакет із сміттям. Хто міг так познущатись на тваринкою? Через тонкі стінки пакету просвічувалось біле тільце гризуна з довгим, немов черв’як хвостом. Це був не вуличний пацюк, а домашній, куплений в магазині. Дівчині аж подих перехопило від жалю і зла на невідомих живодерів. Де ті захисники тварин, що борються за кожну побиту собаку? Чим щури гірше, що в них можна засовувати голки і безкарно вбивати?

Додому Віра повернулась геть без настрою. Подавлена жорстокістю, що панувала в світі. На довершення після обіду з невідомого номеру прийшла смс:   «Будеш як той щур, якщо не облишиш мого Антона».

У Віри все перевернулось в середині. Погані жарти у її суперниці. Не вагаючись дівчина набрала Антона Павловича, але він не підняв слухавку. Віра задумалась, що робити далі? В іншій ситуації вона б зателефонувала батькові. Але не зараз – доведеться розповідати йому про них з Антоном… Ні! Волков обіцяв все владнати, от в понеділок Віра  все йому розкаже, а він нехай здійснює заходи до своєї шанувальниці.

15.2

- Я запрацювався, і не побачив, як ти набирала, - Антон Павлович перетелефонував близько п’ятої години вечора. Коли Віра вже вирішила, що він її ігноруватиме.

А виявилось, що він просто вимкнув звук на телефоні, щоб той заряджався і не відволікав його. Рідний голос обволікав і заспокоював, дівчина навіть не усвідомлювала в якій напрузі перебуває, поки не почула в слухавці Антона.

За вікном стемніло, мати повернулась до лікарні, і Віра залишившись сама, гостро відчувала тривогу і страх. Вона встигла трішки потеревенити з Ларою, борючись із збентеженням і сором’язливістю, розповіла про свої пригоди, не вдаючись в подробиці. Але підсвідомо все одно весь час чекала коли ж зателефонує Антон Павлович.

І від того, що він зберігає «режим тиші» Вірина тривога тільки зростала.

- Нам підкинули пацюка, мертвого, - збиваючись пояснила Антону Віра. Вона спробувала посміятись з ситуації, але не вдавалось. – Всього в голках. І смс прислали що це попередження мені…

- Це вже занадто! – розлютився Волков. – Хочеш я приїду?

- Не треба, - Віра злякалась власних бажань. Насправді вона дуже і дуже хотіла, щоб він приїхав. Його турбота бальзамом проливалась на її серце. Та що він тоді про неї подумає? Що вона маленька, несамостійна і інфантильна? – Завтра побачимось. А сьогодні нам обом треба відпочити.

Отак. Так мала сказати доросла і самодостатня жінка, а не маленька дитина. Нехай Антон Павлович знає, що вона самостійна і не буде йому тягарем. Не буде обтяжувати їх стосунки примхами і дитячими страхами.

- Ну добре, - погодився з її доводами Волков. Хто їх тих жінок розбере, може їй реально хочеться побути самій. – Я розберусь з жартівниками.

Антон натиснув кнопку завершення виклику, і набрав Олесю. Більше нікому було влаштовувати показні ревнощі. На диво жінка взяла слухавку так скоро, ніби тримала телефон в руках.

- Погрози моїй дівчині – це твоїх рук справа? – незадоволено запитав Волков, привітавшись.

- Думаєш мені є справа до твоїх походеньок? – розсміялась на тому боці мережі колишня. – У мене вже є чоловік. Справжній чоловік! Який цінує мене, так як я того заслуговую.

- В п’ятницю мені здалось, що тебе дуже турбує моє особисте життя, - пропустив мимо вух останні слова Олесі.

- Мене турбують гроші, - переставши сміятись заявила Олеся. – Гроші, які ти заробив під час шлюбу. Поки я сиділа в декреті, зв’язана твоєю дитиною. А тепер все дістанеться якійсь шмаркачці? Ну вже ні, Волков! Я чекаю на половину твоєї фірми!

- Буде тобі половина, - прогарчав Антон. – А до Віри щоб навіть не думала наближатись.

- Дуже треба! - Олеся поклала слухавку.

І ніби не було підстав сумніватись в її словах, а все одно черв’ячок сумнівів гриз Антона. Внутрішній параноїк кричав, що все це не спроста. Він зітхнув, і  набрав номер іншого знайомого.

Сьогодні збиралась Віра на роботу з особливим настроєм. Шкода, що панчіх нових у неї немає, але то не проблема. Дівчина твердо вирішила зайти по них перед роботою. Хотілось виглядати стовідсотково привабливо. Вперше в житті Віра не хвилювалась про свої шрами. Так, виставляти їх на показ усім у неї бажання не було, та і погода не годилась до носіння коротких рукавів, але внутрішнє усвідомлення того, що її чоловік бажає її навіть з понівеченою рукою дарувала впевненість в собі.

Віра одягла свою кращу білизну. Дарма, що ніхто її не побачить. Але є вона, Віра, знає, що на ній одягнутий мереживний чорний ліфчик з крихітною перлинкою  посередині, і такі ж трусики. Потім Віра одягала сукню – вона придбала її якось в пориві шопінгу з Ларисою, але не наважувалась носити через те, що сукня здавалась надто відвертою.

Синій гіпюр обліплював Вірину фігуру як друга шкіра. Довжиною сукня була до колін, але цупка підкладка закінчувалась набагато вище, тому ніжки від середини стегон легко просвічувались через сині мережива.

Віра повертілась біля дзеркала, помастила за вушками парфумами, і підмалювала губки рожевою помадою. Ідеально.

Віра вдоволено впурхнула в приймальню Антона Павловича, і здивовано заклякла. Біля вішалки знімала важке коричневе пальто немолода жінка, з стильною короткою зачіскою. Віра її пригадала, це вона брала у неї документи минулого понеділка при прийомі на роботу.

- А, доброго дня, дівчинко, - привіталась жінка. – Пробач, не запам’ятала твоє ім’я.

- Віра, - відрекомендувалась дівчина.

- Так, точно, Вірочко, як бачиш мій лікарняний закінчився і я в твоїй допомозі не потребую. – Тамара Олексіївна приязно посміхалась, але очі у неї було холодними, як крижинки. Видно було, що немолода жінка насправді боїться конкуренції у вигляді молодшої секретарші і прагне якнайшвидше тієї позбутись. – Повертайся на своє робоче місце. А я тут вже якось роберуся.

- А Антон Павлович? – Віра несміло вказала на двері, що відгороджували генерального директора від неї.

- Вже у себе. І він не дуже любить якщо його турбують перед понеділковою нарадою. Ти ж підготувала Дмитру Валентиновичу папери на сьогодні?

Віра відчула як червоніє.

- Мені ніхто не казав, - розгубилась дівчина.

- То біжи швидше, у тебе ще є півгодини! – Тамара Олексіївна була сама доброзичливість. Награна. Вона чудово розуміла, що Віра нічого не встигне зробити для Жидкіна! Як можна за тридцять хвилин приготував те, невідомо яке?

Віра понеслась на своє робоче місце ледь стримуючи розпач і роздратування.

- Куди ти так летиш? – Олег із бухгалтері ледь встиг притримати перед Вірою двері і не збити дівчину з ніг.

- Тамара Олексіївна сказала, що я маю підготувати якісь папери Дмитру Валентиновичу на ранкову нараду, - на видиху випалила Віра. – А я навіть не уявляю які!

- Та заспокойся ти, - Олег поправив окуляри на носі. – Помічниці Дмитра Валентиновича нічого серйознішого кави йому ніколи не готували перед нарадою. І сторожовий пес це чудово знає.  А фінансові папери я вже зробив, і зараз занесу йому сам. Видихай, бобрик!

Олег підморгнув Вірі, і закрокував поруч.

- Ти не уявляєш, яка я тобі вдячна, - щиро відповіла Віра. А на душі все ще був неприємний осад від поведінки секретаря, здавалось Вірі тонко натякнули на її місце в ієрархії офісу.

Антон обдумував свій план. Навіть не уявляв, що всього за тиждень концепція всього його бізнесу так зміниться. Але що є, то є. Тепер треба було пояснити все начальникам дільниць, керівникам відділів, заслухати їх думку. Гірше не придумаєш – повідомляти людям про скорочення штату. Він почував себе так, ніби мав глибоку провину перед кожним із своїх робітників.

В його невеселі думки увірвався шум з приймальної. Щось упало, щось робилось. Та що там відбувається? Антон вилетів з свого кабінету, і здивовано відкрив рота – прямо перед ним біля свого столу  в купі землі і якогось сміття сиділа Тамара Олексіївна. Поруч з нею валявся кавовий сервіз і стаціонарний телефон.

- Що відбувається? – шукаючи поглядом Віру запитав Антон. Без дівчини прийомна виглядала пустою і незвичною. Світла маківка і приємна посмішка Віри  ідеально вписувалась в інтер’єр приймальної. Але Віри не було.

- Ця вертихвостка ще знущатись наді мною буде! – червоніючи і палаючи гнівом промовила Тамара Олексіївна, нарешті спинаючись на ноги.  – Ви погляньте, що вона мені в шухлядку підсунула! Антон Павлович, це ж земля з цвинтаря і собача шерсть…вона мені поробити хоче…

Секретарка підвела на генерального директора повний сліз відданий погляд. В голові не вкладалось які нісенітниці вона говорила.

- З чого ви взяли, що це земля з цвинтаря? – запитав перше ліпше Антон.

- А звідки їй бути? В «Битві екстрасенсів» сама Курилова говорила, що якщо взяти землю з могили…

- Так! – Волков обірвав цей потік маразму. – Облиште Ваші фантазії. Це звичайне сміття! Невдалий жарт!

- Негоже так над старими людьми жартувати, - втираючи сльози в кутиках очей, щоб не поплив макіяж, сьорбнула носом Тамара Олексіївна. – Скільки їх у Жидкіна було, але ще ні одна не зазіхала на моє місце, а тут варто було на три дні захворіти, і ось… Це звісно не моя справа, але я б за таке звільнила її, Антон Павлович!

- Ви думаєте, це Віра зробила? – здивування Антона набуло нових обертів. А з ними і тривога. – Віра знала, що ви виходите на роботу?

- Ні… Я тільки щойно відправила її на своє місце…

- Ось бачите, не могла ж вона сама собі підкласти цю гидоту?

Останню фразу Волков кинув вже виходячи з кабінету. Треба було негайно  побачити Віру і переконатись, що з нею все гаразд. Ситуація виходила у нього з під контролю. Це лякало, дратувало і злило. Хтось пробрався в його прийомну по при охорону і камери (викликати службу безпеки і влаштувати рознос!), і підклав секретарю в шухляду те сміття. Хтось всерйоз вирішив попсувати Вірі життя. І як тільки він вирахує цю людину, їй буде не переливки!

Антон залетів  в прийомну до фінансового директора, вихвачуючи поглядом Вірину фігурку. Яка ж красива і сексуальна вона була в своєму мереживному вбранні! От же ж лайно, а не життя – чому цю красу цілий день має споглядати Жидкін?

Обличчя у Віри було розгубленим.

- Все гаразд? – вартувало великих зусиль не почати обіймати дівчину прямо на очах у Олежки, що виходив від фінансового директора. Її великі карі очі прямо зараз цього і вимагали. Але натомість Віра тільки стиснула вперто свої губки, і розвернула до Волкова екран смартфону: «Трішки землі із цвинтаря, щоб він охолонув до тебе, трішки собачої шерсті, щоб ви гризлись як собаки. Сподобався подарунок?», - писала невідома.

- Бляха! Я розберусь із цим! – Антон ледь не гарчав від злості.

- Що це значить? – з непорозумінням запитала Віра. – Мені тепер ходити і шукати десь «сюрприз»?

- Це вже знайшла Тамара Олексіївна, - Антон втягнув носом повітря, намагаючись заспокоїтись через глибоке дихання. Ще б Віру заспокоїти. На щастя бухгалтер все зрозумів і вийшов мовчки з приймальні, не ставши сунути свій цікавий ніс в чужі справи. Або що більше ймовірно пішов випитувати подробиці в Тамари Олексіївни, ну їх любителів пліток. Весь офіс один суцільний базар!

- Землю? – округлила очі Віра. - Хто її приніс до вас в офіс?

- Зараз продивимось відео з камер спостереження! – запевнив дівчину Антон.

Руки зуділи торкнутись до неї. Прибрати пасмо волосся з обличчя. Поцілувати покусані губки, щоб заспокоїти її і себе.

- О, Антоша! – в кабінет в порхнула Ольга Федорівна, в ядовито-червоній сукні з штучної замші. – І ти тут! Вас з Вірочкою можна вже вітати?

- Ти про що? – на шум з кабінету з текою паперів визирнув Дмитро.

- Ну як же, Діма! Віра з Антоном тепер пара! Я сама в п’ятницю їх бачила! – защебетала кадровичка. З приклеєною дурноватою посмішко на червоних губах, немов новина викликала у неї непідробний захват. – Це так чудво1 Я давно Антоші казала, що йому треба гарна тихенька дівчинка! А от Віра вчинила не дуже гарно, що нічого мені не сказала. Я з щирою доброзичливістю до вас!