Крила Аріадни. Частина 2. Перехресне роздоріжжя

5. Жертвуючи собою

— Ми з Іно їдемо додому.

Ці слова Домініки були першими, які почула Аріадна через день зранку. Ще достатньо не прокинувшись, дівчина сприйняла їх як відгомін сну. Тому пробуркотіла щось невиразне у відповідь та перевернулась на інший бік.

— Аріє! — Ніка добряче стукнула Доброславську.

Нарешті сонна Аріадна повільно сіла на ліжку, із заплющеними очима роблячи вигляд, що уважно слухає.

— Ми з братом їдемо до Росії! — голосно повторила Домініка.

Арія прокинулась, мов із будильником.

— Як їдете? — закліпала очима дівчина. — А як же?..

— Не на зовсім, — відразу додала Ніка. — На два тижні, скласти іспити.

— А-а, — полегшено зітхнула Аріадна. — Я вже було злякалась… А Рада що, не може потурбуватися про екзамени?

— Може, може, але… річ не в екзаменах, Аріє. Ніхто не знає, як складеться… Ми з Іно хочемо ще раз перед Битвою побачити батьків, рідних та друзів.

— Точно, як я не подумала? — вдарила себе долонею по лобі дівчина. — Пробач, Ніко, зовсім вилетіло з голови.

— То пусте, — всміхнулася Голубєва. — Ми скучили за ними. Рада надала нам можливість побачити їх.

— Звісно, гріх не скористатись, — погодилась Аріадна. — Коли ви їдете?

— Сьогодні. За годинку зустрінемось з Іно на будмайданчику. Віра влаштує нам міжпросторову діру до Москви.

— Тепер і потягів не треба.

Аріадна була рада, що Голубєві зможуть ще раз побачитися з близькими. Арія точно так само хотіла перед Битвою зустрітися з Марго, а також із бабусею та дідусем. Завдяки Домініці вона згадала, що варто було б відвідати село.

Доки Ніка збирала речі, Доброславська побігла на кухню готувати сніданок. Без Голубєвої буде сумно, бо вона займала тренуваннями Аріадну, кожного дня нові прийоми показувала. Але Арія натомість ці два тижні присвятить Святилищу Іліанни, у якому з'являється рідше, аніж треба.

Наступного дня після дівочого вечора Домініці відновили бар'єри здібностей. Аріадна була незадоволена тим, що Рада приховувала справжні можливості Голубєвої, але поклялась Василісі, що буде мовчати.

Зате у Нюти різко покращилась ситуація у сім'ї. Ніхто не міг пояснити, чим це зумовлено, але мама і тато стали схожими на справжніх батьків. Вони доньку на руках носили, пилиночки здували.

Але Аріадна досі не могла собі пробачити, що піддалася слабкості у присутності Фелікса. Картина ненависті та зневаги, яку вона малювала для нього та інших, зруйнувалась. Почуття були набагато сильнішими. І куди вони заведуть — Доброславська поняття не мала.

***

Чергове зібрання Вершників обіцяло бути малоприємним. Про це можна було здогадатися, спостерігаючи за тростиною, якою Вершник Смерті постукував по підлозі.

— У мене для кожного з вас є запитання, — звернувся Вольдемар до інших Вершників.

Війна, Розбрат і Голод мовчали. Смерть обвів усіх суворим поглядом.

— Самі здогадаєтесь, чи мені почати? — запитав старий, продовжуючи стукати тростиною.

— Якщо ти щодо мого завдання, — відізвався Фелікс, — то я вже наближаюся до його виконання.

— Наближаєшся, кажеш? — перепитав Смерть.

Тростина гупала все повільніше і тихіше, але від цього ставало більш моторошно. Зненацька Вершник вдарив нею щосили у підлогу, і декілька блискавок пронизали тіло Розбрата. Юнак видав ледь чутний скрик і повалився вниз. Голод хотів його підняти, але Війна застережливо похитала головою.

Вольдемар обійшов Багаття Мальдерани, присівши поряд із Феліксом. Юнак тяжко дихав, а його тіло тремтіло від розряду електроструму.

— Майже два місяці минуло з того часу, як ти поставив Доброславській мітку Маріонетки, — промовив тихо Смерть. — Вона мала бути вже тут, з нами. А де вона?! ДЕ ВОНА, Я ПИТАЮ?!

— Ти думаєш, закохати у себе когось так просто? — стиха відізвався Фелікс. — Смерте, тут потрібно діяти обережно…

— Смерте, дозволь мені зайнятися Доброславською! — відразу встряла Війна.

Але вона запнулась, побачивши наведену на себе тростину.

— До тебе друге запитання, люба Вандо. Чому Архангел Води досі живий?

— Я направляла на нього Демонів, але їх завжди перемагали…

— Невже? — страшно усміхнувся Смерть, підходячи до жінки. — А хтось жалівся, що в нього такий жалюгідний суперник…

— Я все зрозуміла, — кивнула жінка, насторожено глитнувши. — Візьмусь за справу особисто.

Лука, доки Вольдемар відволікся, допоміг Феліксові встати. Юнак важко тримався на ногах. Голод думав, казати йому щось про почуття Аріадни чи ні? Це вирішило б усі проблеми. Але тепер Смерть звернув увагу і на Голода.

— А що ти скажеш у виправдання? — запитав старий.

— Я нападав на Архангела Землі, але був змушений відступити, — відверто сказав чоловік. — Я виправлю цю ситуацію…

— На даний момент Архангел Землі мене мало хвилює, — перебив Вершник. — Вона найслабша із Архангелів. А ось твої підопічні Демони, та проблематична трійця, ой як мене турбує. Вони вже достатньо здійняли галасу де треба і не треба. Ти знаєш, де вони перебувають?

— Ні. Але шукаю.

— Я не потерплю їхніх вибриків, — сказав Вольдемар. — Останні витівки стали остаточною краплею. Зупини їх.

— Зробимо.

Вольдемар поклав тростину поряд із «кріслом Сатани». Вершники в душі зітхнули, бо це означало, що найстрашніше позаду.

— Через два дні — Остання Гра. ДВА ДНІ! — наголосив Смерть. — Два дні на те, аби зменшити кількість Архангелів, бо потім будь-які дії, направлені на знищення Довгокрилих, будуть заборонені до самої Битви. Попіклуйся про Воду, Війно.

***

Аріадна не проводжала Домініку. Вона не хотіла зустрітися з Інокентієм. Їй щойно вдалося налагодити бодай якісь нормальні стосунки з Діаною, а хлопець міг щось утнути або зіпсувати. Віра передала, що Іно цікавився, де Арія, і був дуже засмученим. Це ще раз підтвердило здогадки дівчини.

Але без Ніки вдома стало нудно і тихо. Вона своїм запальним характером змушувала квартиру тремтіти. Віра та Аріадна сиділи біля телевізора, не знаючи, чим себе зайняти.

— Віро, а, може, рвонемо до села? — запропонувала Арія. — Я так скучила за своїми дідусем і бабусею.

— Я не знаю, — потиснула плечима та. — Треба поговорити з Радою.

— А Рада тут при чому?

— Їй необхідно знати про твої переміщення, тим паче зараз, коли ти без Хранителя, а на тимчасову заміну Домініки відмовилась, хоча тобі пропонували.

— Але ж ми можемо туди і назад, через діру…

— Не можемо, — заперечно похитала головою Віра. — Через всюдисущність мого таланту мені не можна використовувати його у власних повсякденних цілях. Лише у крайніх випадках, наприклад, у поєдинку або щоб дістатись до Консулату.

— За Нютою ви з Діаною пішли без дозволу…

— З дозволу. Нам Василіса дала добро, — нагадала Міяшко. — Так само з Нікою та Іно.

— О, тоді знаю, що робити! — зраділа Аріадна.

Вона відразу пошукала телефон. Варто тільки зробити один невеликий дзвінок Василісі — і дозвіл буде. Але не так склалося, як гадалося. В Консулаті саме шукали нишпорку, яка зливала інформацію Пристанищу. Василіса не могла відпустити Арію лише з Вірою, а призначити когось другим Хранителем вже не наважувалась, бо зрадником міг виявитись хто завгодно. Аріадна розчаровано поклала трубку. Вона сердилась. Дуже сердилась. Чекати два тижні до повернення Голубєвих не хотілося. Тим паче якесь неприємне передчуття вже другий день переслідувало Доброславську.

Від поганих думок її відволікли Рибаки. Трійця братів завалилась до неї у гості, аби дівчина їх нагодувала. Зазвичай із Арійчиною любов’ю до їжі у холодильнику завжди можна було знайти щось смачне. Але не сьогодні.

— Я якось відволіклась від’їздом Голубєвих і геть забула сходити до магазину, — виправдовувалась Аріадна, відкриваючи пачку крекерів.

— А ти уявляєш? Ніка мене навіть не попередила! — обурено вигукнув Микита, пхаючи у рота якомога більше печива.

З апетитом хлопця Арія дивувалась, чому він такий худорлявий, мов тріска.

— Це було дуже спонтанне рішення, — промовила тихенько Віра. — Ніка просто не встигла.

— Якби хотіла, то встигла б, — буркнув як завжди похмурний Влад.

Віра здригнулася від голосу хлопця і перелякано знітилась.

— У будь-якому випадку, ці два тижні будуть ду-у-у-уже нудними, — протягнув томно Ілля. — Микита сохнутиме за Домінікою, а Влад… — хлопчик зиркнув на брата. — А Влад — це просто Влад.

— В нас також невесело, — пожалілася Арія. — Тренуватись ні з ким. Захотіла до бабусі з дідусем в село поїхати, а не можна.

— Чого це? — підняв брову Влад.

— Бо в мене тимчасово немає Хранителя. Я спочатку відмовилась від заміни, а тепер мені вже не дозволяють її взяти, бо почалися термінові пошуки зрадника. Через міжпросторові діри також не маємо права.

— Якщо вже така проблема… — почухав підборіддя Микита, — не станеться нічого страшного, якщо або я, або Влад на один день з’їздимо з вами.

— А Ілля? — здивувалась Доброславська.

— Та що з ним трапиться? — махнув рукою Микита. — На нас вже нападали Демони, ми легко відбивались. А задля більшої безпеки ми із Іллею весь день будемо у людних місцях. Тоді на нього не посміють напасти.

— Я проти! — раптом втрутилась Віра пискляво. — Арія весь час потрапляє в якусь халепу. Рада заборонила…

— Рада нічого не знатиме, панночко, — із посмішкою завірив Микита. — Це ж туди і назад.

— Вони дізнаються, що я використовувала діру, — наполягала Віра. — І про нашу розмову дізнатися можуть, якщо зазирнуть в Делавенто.

До спогадів Аріадни ніхто не мав доступу. Навіть Рада. Її це дуже тішило, бо там могли дізнатись багато цікавого про її стосунки із Феліксом. В цьому випадку Доброславська надзвичайно дякувала, що Фелікс їх заблокував.

— Зараз будь-кому заборонено користуватися Делавенто, — переконував Микита. — Бо під підозрою всі, навіть дев’ять членів Ради Консулату. А також, виходячи зі сказаного, Рада НЕ ПОВИННА знати НІЧОГО про місцезнаходження Аріадни задля ЇЇ Ж БЕЗПЕКИ. Подейкують, що нишпоркою може бути Марк. З його красномовством та дипломатією від природи він будь-кому запудрить мозок…

— Ельза, — відразу мовила Аріадна. — Вона дуже підозріла…

— Не варто звинувачувати когось через особисту неприязнь, — перебив Влад. — Ельза ненавидить мальдеранівців і ніколи не матиме з ними спільну справу.

— Хай із цим розбираються в Раді, — кинув Микита. — А нам потрібно відправити дівчат ненадовго до села.

— Я не створюватиму діру! — вперто склала руки на грудях Віра.

— Хтось щось казав про діру? — перепитав Рибак. — Я мав на увазі колеса.

— Тобто?

— Це означає транспорт, — нетерпляче пояснив Влад. — А саме, я так зрозумів, мій мотоцикл.

— Бінго! — вигукнув Микита. — Я нагляну поки за Іллею, а Влад з вітерцем прокатає вас до села.

— Я згодна! — радісно сплеснула долонями Аріадна.

Віра вже зрозуміла, що відмовити подругу від цієї ідеї буде неможливо. Вона програшно пішла до своєї кімнати. Влад провів її очима і відвернувся в інший бік.

— Тоді ми поки підемо, — мовив хлопець. — Я маю причепити до мотоцикла коляску. За годину повернусь.

— А мене погодувати? — нив Ілля.

— Ех, хоч і обіцяв Ніці, — томно піднявся зі стільця Микита, — але за те, що не подзвонила… Йдемо у Макдональдс!

***

Аріадна пошкодувала про те, що погодилась їхати на мотоциклі з Владом. Його любов до перегонів давала про себе знати. І причеплена коляска особливо не обмежувала швидкості їзди та віртуозів хлопця. Арія втиснулась йому в спину, аби випадково шолом не відлетів разом із головою. Віра за всю подорож не видала жодного звуку, а тільки перелякано трималась, за що могла, у колясці та зажмурювала очі. Доброславська почала сумніватись, що шрам Владові залишив Демон. За щастя було те, що на шляху не траплялися даїшники. Точніше, це щастя для них, бо Рибак нервово смикав кишеню з пістолетом, коли хтось попереду не давав дороги. Прохання Арії зменшити оберти діяли на хлопця із точністю навпаки. Дівчина пообіцяла, що якщо виживе після поїздки, то цей день святкуватиме як другий День народження.

Дякувати Богові, село знаходилось не дуже далеко від Вінниці, за декілька кілометрів від одного районного центру. До нього часто їздили на роботу жителі села. Влад припаркувався біля двору дідуся і бабусі Аріадни. Дівчина вдихнула на повні груди свіже сільське повітря. Віра неохоче вилізла із коляски мотоцикла, поглядаючи на свої ворота через одну хату.

— Щось своїх не бачу, — промовила Арія. — Напевно, відпочивають.

— Я тоді до батьків… зайду… — обережно сказала Віра.

Влад оглядав територію села, незважаючи на дівчат.

— Я спостерігатиму ззовні, — сказав хлопець. — У вас є година, а потім повертаємось до Вінниці.

Він, переконавшись, що у дворі між хатами Аріадни та Віри нікого нема, хутко переліз через огорожу. Віра, приречено зітхнувши, попленталась до свого двору. Вона нерішуче завмерла перед зеленими воротами, не наважуючись увійти. Аріадна знала, що подруга боїться зустрічі з батьками і того, що вони її знову не пустять до Вінниці. Доброславська підняла угору кулак, підтримуючи Віру. Дівчина вдихнула глибоко повітря і штовхнула хвіртку рукою. Арія обернулася і сама зайшла  до подвір’я.

Зазвичай бабуся та дідусь завжди порались на городі або біля худоби. Але зараз навкруги було порожньо. В дівчини неприємно засмоктало в животі. Проте у момент, коли починалась паніка, Аріадна почула бабусин голос.

— Арійко, се ти? — уважніше придивилась старенька, виходячи із хати.

— Я, бабусю, я! — зраділа Аріадна і міцно обійняла її.

Старенька, взявши у свої поморщені руки обличчя Арії, розчулено оглянула її та знову до себе пригорнула.

— Дитятко ти моє! — говорила бабуся. — Геть не підросла! Така ж маленька, мініатюрненька. Ще й схудла, бідна. Що, Марго поїхала, то ти і не їси більш?

— Іспити, нерви і таке інше, — відповіла Аріадна.

Доводити бабусі, що вона насправді далеко не худенька, було безнадійно, скільки дівчина не намагалась. Але Арія, будучи у селі, ніколи не відмовляла собі у смачненькому частуванні.

— Яке ж це щастя, що ти приїхала, Арійко! Дякую тобі, Господи!

Раптово дівчина помітила, що бабуся плаче. Вона раділа приїзду онуки, але водночас її неначе терзало щось зсередини.

— Бабусю, чого ви така? — всміхнулась дівчина. — Вибачте, що мене так довго не було. Обіцяю, що незабаром знову приїду.

— Та я се не через це, Арійко…

— А що таке? Знову дід загуляв? Де він, до речі? Хочу його побачити.

Бабуся деякий час мовчала, нічого не відповідаючи онучці. Але потім руками закрила обличчя і ще сильніше розридалася. Худі плечі почали здригатися, а з-під долонь потекли сльози. Аріадна відчула лихе.

— В чім річ, бабусю? — запитала вона. — Де дід? Що з ним?

— Горе в нас, Арійко, горе! — завила старенька. — Ой яке горе!

— То що з ним? — допитувалась дівчина. — Не мовчіть!

— Дід твій… Міліціонери його забрали…

— Як забрали? Що він утнув? Знову перепив?

— Якби ж то! — бабуся віддихалась, пробуючи заспокоїтись. — Ти же знаєш, він цей… як його… ну, знається на вибухівках. На «ти» із всілякими бомбами, мінами. Із чого завгодно вибухівку зробить, хоч з борошна і картоплі. Так ось… Ти ж чула про вибух магазину в райцентрі?

— Чула. А що?

— Діда звинувачують у цьому вибуху! — приголомшила старенька.

Не втримавшись, вона знову заридала. Аріадна так і опустила руки, геть збита з пантелику такою новиною.

— Вони що, геть збожеволіли там? — вражено промовила дівчина. — Це ж неможливо!

— А в них і докази є! — відразу сказала бабуся. — Дід останнім часом часто їздив до райцентру, йому там роботу підкидали. Колись напідпитку зайшов до того магазину клятого, хотів, аби йому ще продали горілки. Продавщиці відмовились, бо він ледве на ногах стояв. То цей окаянний підняв скандал, та такий, що його охоронці під руки виволокли з того магазину. А він ще кричав, що до дідька знесе їхню лавочку. А це щося… Потім туди вибачатися прийшов, продавщицям торта приніс. А за півгодини — БАБАХ! І нема магазину! Одну продавщицю вбило, інша поранена тяжко. Після слідства сказали, що бомба в торті була. А в магазині тому камери понатикано, вони і засняли, як дід і підірвати грозився, і як торта давав. Позавчора цілий наряд приїхав забрати його.

— Це маячня! Просто бути не може! — вигукнула обурено Арія. — Дід не міг таке вчинити! Він сп’яну всього може наговорити, але зробити — ніколи! Тим паче вбити!

— Всі докази проти нього, — сказала у розпачі бабуся. — І тим паче його воєнне минуле! Арійко, я не знаю, що це буде… Його ж посадять за ґрати до кінця життя!

— Що ж ви мені нічого не сказали раніше, бабусю? — питала Аріадна. — Чому нічого не повідомили?

— Та я дзвонила тобі, але ніяк не могла додзвонитися! Навіть телеграму ще вчора відправляла!

— Я нічого не отримувала, — здивувалась Аріадна. — І ніяких дзвінків не було. Я взагалі дивом сьогодні приїхала!

— Це сам Господь Бог тебе направив сюди, Арійко, — говорила бабуся. — Що нам робити?!

Дівчина шоковано стиснула руками голову. Це здавалось чиїмось жартом, злою витівкою, бо таке неможливо! Дідусь не здатен дійти до такого. І Арія не збиралась покидати його в біді.

***

Сидячи між гіллям дерев, Влад уважно оглядав місцевість навколо нього, а особливо двори по обидва боки. Він із готовністю тримав руку в кишені з пістолетом, а іншою обхопив стовбур дерева. Зелена крона вдало його приховувала, а також забезпечувала тінь від спекотного сонця. Хлопець більш за все любив, коли його ніхто не бачив. Він так почувався затишно. З подвір’я Міяшко вже хвилин двадцять лунали гучні крики. Це батьки Віри знову насіли на неї зі своїми докорами за зовнішній вигляд. І кричали тільки вони, бо Влад жодного разу не чув голосу дівчини. Дивувався, як вона могла мовчати, коли її майже безпідставно принижували, обзивали. І це було чути на піввулиці. Навіть якісь бабці на лавці смакували кожне слово, аби згодом мати нагоду почесати язиками.

Влад байдуже відвернув свою голову. Не його хобі втручатися в чужі справи. Нехай самі розбираються. Але різкий удар дверима знову привернув його увагу. Віра із небувалою рішучістю вийшла з хати, схопивши дорогою величезного ножа на лаві, й швидкими кроками попрямувала через город до річки. Вона на ходу розплітала вільною рукою свої хвости.

Тепер байдужий Рибак здригнувся, бо хто знає, чого дівчина може утнути? В тихому вирі чорти водяться. Раптом Віра надумала собі щось зробити? Влад миттєво зліз із дерева й побіг за дівчиною.

Віра, вже на березі річки, підняла вверх ножа. Влад було перелякався, збираючись вистрілити їй в кисть, але Міяшко обхопила своє волосся і ножем зрізала його. Із ненавистю вона жбурнула довгі пасма у воду. Рибак уповільнив крок, не помітивши, як полегшено зітхнув. Дівчина спостерігала за волоссям, яке несла течія. Вона у розпачі сіла на траву, дивлячись на своє відображення на лезі ножа. Відразу почала жалкувати про зроблене, пальцями ощупуючи обскубану зачіску.

— І нащо ти це зробила? — запитав Влад, сівши коло неї.

— Не знаю… — тихо відповіла Віра, опускаючи ніж на траву.

— Батькам хотіла так помститися, бо сама не можеш слова поперек сказати?

— Не знаю… — знову тихо відповіла Віра.

— Навіщо ти фарбуєшся яскраво, так одягаєшся, якщо це не подобається твоїм батькам?

Віра поводила руками по воді, але не хотіла відповідати хлопцю. Вона не наважувалась щось казати, тим паче Владові, який лякав її не менше, аніж Вершники.

— А можна я сам здогадаюся? — почав Влад. — Із самого дитинства тебе батьки вчили підкорятися, робити все, як кажуть вони, ніколи не перечити. Тримали, так би мовити, у залізному кулаці. Тому ти і виросла така тиха й мовчазна, безхребетна, без власної думки, не здатна комусь слова поперек сказати чи взагалі щось сказати…

Віра знітилась. Їй не надто подобалось, що до неї лізуть у душу. Принаймні коли вона була неготова до цього. Але, підтверджуючи слова Рибака, мовчала, не сміючи перебити.

— Ти по життю стала жити в тіні інших, — продовжував Влад. Він помітив, що розмова неприємна дівчині, але прагнув договорити все. — Ти немов примара, яку ніхто не помічає. І в усьому звинувачувала батьків. Але ти їх боялась. А ось коли хоч трохи вирвалася з-під їхнього контролю, то одним махом вирішила і проти думки батьків піти, і вирізнитися серед людей. Обрала яскравий образ дівчинки-емо, старомодний, до речі. І волосся рожеве, і одяг, що виділяється, і макіяж, мов у клоуна. Тільки впевненості тобі це не додало. І підкинуло проблем із батьками, яких і так вистачало. Не вдався твій план.

Віра, сильно плеснувши рукою по воді, відвернула голову й притиснула до грудей коліна. Влад подумки бажав, аби вона тепер сказала йому хоч слово. Але тиша продовжувалась. Хлопець нахилився над водою, дивлячись у своє відображення. Рукою він забрав довгі прядки волосся, які приховували його шрам на обличчі. Суворі риси Рибака пом’якшились. Він із досадою опустив своє волосся.

— Дивні люди, — промовив тихо Влад. — Усі бажають якось виділитися з натовпу… А мені аби лише навпаки злитися з ним, щоб ніхто мене не помічав, не тикав пальцями і не жалів…

Віра обернулася до Влада. Хлопець подавлено дивився на поверхню води, вперше усміхнувшись, хоча і сумно. Дівчину лякав Рибак своїм грубим і холодним ставленням до всього. Тепер їй стало зрозуміло, що він просто боїться світу через своє обличчя, тому і натягнув маску байдужості.

— Ти… соромишся свого шраму? — обережно запитала Міяшко.

— А ти б не соромилася, маючи таку гидоту на своєму обличчі?

— Соромилась би, — чесно відповіла Віра. — Але чоловіків шрами прикрашають.

— Чоловіків, а не підлітків. Мене шугаються мої ровесники. І навіть старші обходять стороною.

— Це не тільки через твій шрам, — мовила Міяшко. — Ти сам… просто… відштовхуєш інших… Ти так дивишся, ніби… ніби ненавидиш усіх… а інші це відчувають. Я також подумала, що ти…. мене… мене ненавидиш після… першої нашої зустрічі.

— Мене твій вигляд бісив, — урвав Влад. — Мене взагалі бісить, коли дівчата роблять із себе невідомо що… Розмалюються, мов у цирк. Думають, що так краще виглядатимуть. Клоуни, чорт побирай!

Віра винувато повела плечима. Із води на неї дивилося власне відображення. Тільки це була не вона, а якась інша дівчина — напудрена до блідості, з чорними тінями, густо розмазаними на повіках, та яскраво-рожевими губами. Дівчина нахилилася над річкою і тут же водою почала вмиватися. Косметика важко піддавалася воді, але Міяшко терла своє обличчя руками, навіть коли це було боляче. Врешті-решт, вона впізнала себе. Справжню себе.

— Геть інша справа, — мовив до неї Влад.

— Але тепер я знову стану тінню, — сумно сказала у відповідь Віра. — Я не хочу так.

— Привертати увагу можна не тільки зовнішністю, але і хорошими вчинками. Тобі потрібно побороти свій страх спілкування з людьми. Побороти страх бути комусь тягарем.

— Це… важко…

— Звісно важко, — піддакнув Рибак. — Не все так просто. Але якщо бажаєш бути поміченою людьми, то маєш стати сміливішою.

— Легко тобі казати… А сам готовий подивитися у вічі своєму страху? — запитала раптово дівчина.

— Що ти маєш на увазі?

Віра, набравшись сміливості, взяла із землі ножа. Рукою вона зібрала волосся Влада, яке закривало його обличчя, і піднесла до нього лезо. Хлопець пильно дивився на Міяшко, здогадавшись, чого вона бажає. Раптова ініціатива дівчини змусила його розгубитися. Але якщо він відмовиться, то покаже власну слабкість. А це для Влада гірше смерті.

— Готовий, — впевнено сказав Рибак, заплющивши очі.

Один різкий рух руки — і прядка світлого волосся впала на землю. Тепер ніщо не приховувало обличчя Влада, на якому яскраво вирізнявся довгий шрам. Але, глянувши на себе, хлопець почав тихо сміятися.

— Чому тобі смішно? — запитала Віра.

— Ти бачила нас? Тепер нам обом треба до перукарні. Що ти обскубана, мов курка, що я…

Міяшко всміхнулася. Вперше вона побачила хоча б якусь радість у Влада. Їй і самій ніби гора з плечей впала, що хлопець не кам’яний.

— Зачекай тут, — мовила вона. — Я сходжу додому за ножицями, підрівняю зачіски. Як не крути, я недарма на курсах перукаря навчаюся.

***

Цього дня сонце пекло так сильно, як ніколи за цьогорічне літо. Хоч тільки нещодавно воно розпочалося, але такої спеки усі чекали тільки в липні. Не позаздриш людям, яким доводилось висиджувати цілий день у задушливих офісах. Але навіть ті, хто відпочивав, переважно проводили час у квартирах з вентиляторами і кондиціонерами. Хоча були деякі люди, які вирішили використати сонце для засмаги. Їх можна було назвати божевільними, але навіть такі зустрічаються.

Оскільки Василіса і Ремі й так були смаглявими, вони прийшли на пляж Південного Бугу тільки заради відпочинку, а також покупатися в прохолодній річці. Двоюрідні брат і сестра, а також таємна пара за сумісництвом, лежали на простирадлі в тіні пляжного зонту, насолоджуючись повітрям і свободою, яких їм так бракувало в Консулаті.

— Нарешті вирвались хоча б на день, — з полегшенням сказала Василіса, піднявши голову до неба. — Останнім часом я майже не виходжу з Консулату. Весь час виникають якісь проблеми, які негайно потрібно вирішити. Ледве-ледве зам’яли «Льодове Містечко» і парк Горького… Ще один подібний вибрик мальдеранівців, і в мене стріха поїде.

— Лісо, тобі радники дали один вихідний, — доброзичливо всміхнувся Ремі. — Залиш свої турботи в Консулаті, а сьогодні давай думати про приємне. Про те, яка чудова погода, яка ти красива… Ну і я з тобою.

— Ех, Ремі, — всміхнулася дівчина, ткнувшись лобом у плече юнака. — Знав би ти, наскільки я тобі вдячна. Вдячна за розуміння і підтримку. Я думала, що ти зненавидиш мене або, ще гірше, почнеш просто ігнорувати чи уникати, якщо дізнаєшся, що я…

— Що б не трапилось, я завжди буду на твоєму боці, завжди тебе підтримуватиму. Нам буде нелегко, ти повинна це розуміти. Особливо з боку родини… Стосунки між двоюрідними не надто вітаються в суспільстві. Але ми здолаємо ці труднощі, якщо триматимемось один за одного.

— Авжеж, — кивнула Василіса. — Я занадто довго приховувала це в собі та мучилась, аби так просто здатися. Я почуваюся найщасливішою в усьому світі й не хочу втрачати це відчуття!

Ремі тихо засміявся, скоса зиркаючи на гурт хлопців неподалік. Василіса і сама озирнулася на них, а потім запитально глянула на юнака.

— В чім річ? — поцікавилась вона.

— Нічого, просто почув їхню розмову, — похитав головою Ремі. — Ти привабила їхню увагу. Тебе обговорюють. І мене заодно.

Це не дивно, бо зовнішність Василіси була дуже незвичною. Хоч вона і мала слов’янське ім’я, але ззовні виглядала мов справжнісінька латиноамериканка — дуже струнка та підтягнута завдяки танцям, але не худа. До того ж як Василіса не намагалася заплітати своє волосся, але воно все одно виглядало занадто довгим.

— І що говорять? — грайливо поцікавилася Санторо.

— Про тебе тільки найкраще, а ось про мене не дуже, — відповів Ремі, геть не засмутившись.

— Не ревнуєш?

— Зовсім трохи. Але мені приємно, що в мене така приваблива дівчина, на яку інші також звертаюсь увагу. Я розумію, що зробив правильний вибір.

Василіса не могла намилуватися Ремі. Вона його обожнювала з дитинства, завжди до нього прислухалася, в той час як батько ну ніяк не міг від неї чогось домогтися. Ремі був для дівчини взірцем для наслідування. Вона не пам’ятала, щоб юнак колись був чимось надзвичайно стурбований, піднімав голос або взагалі казав про когось щось дуже погане. Завжди ввічливий у розмовах, навіть з неприятелями чи ворогами. Ремі намагається якісь суперечності чи конфлікти владнати мирним шляхом. Ніколи Санторо не гнівався, а вмів підходити до будь-яких питань з доброзичливою посмішкою. Шукати в усьому хороше і залишатися спокійним — його талант. Навіть у цій ситуації з незнайомими хлопцями Ремі поводився гідно, тоді як інший на його місці просто пішов би товкти пику за те, що хтось заглядається на його дівчину.

Аби відбити зайві погляди незнайомців, Василіса припала до вуст Ремі. Все сталося, як вона розраховувала. Хлопці щось невдоволено пробуркотіли й відвернулися від них.

— Ось і все, можеш не турбуватися, — тепло промовила Санторо до юнака.

— Я і не турбувався. Принаймні зараз я вже не турбуюсь, — відповів він.

— Ремі, я хотіла в тебе запитати, — розпочала тихо Василіса, перевернувшись на живіт. — Ти зі мною тому, що жалієш мене? Жалієш дурненьку Лісу, яка мала необережність закохатися в двоюрідного брата?

— Раніше я завжди уявляв, якими будуть наші стосунки, якщо в моєї двоюрідної сестрички раптово з’явиться кохана людина. Я настільки звик бути поряд з тобою, що просто не міг прийняти, що хтось третій втиснеться між нами, що він буде забирати більшість твого часу, а ми почнемо спілкуватись менше. Я розумів, що не можна так егоїстично думати, адже в тебе повинна бути своя сім’я, чоловік, діти. А я всього-на-всього двоюрідний брат і Хранитель. Я з жахом чекав, коли в тебе з’явиться хлопець, і водночас відчував полегшення від того, що ти ніяк не могла владнати своє особисте життя. Я знаю, що був покидьком, але нічого не міг вдіяти із собою. Вже випадково підслухавши твою розмову з Аріадною, коли ти забула вимкнути телефон, я зрозумів, чому так поводився… Я з тобою не тому, що жалію тебе. Я з тобою тому, що так хочу. І взагалі вважаю, що будувати стосунки з жалю чи співчуття — це найбільший садизм над людиною. Тому не май ніяких сумнівів у мені, добре? І махнемо рукою на всіх, хто буде нас засуджувати. Якщо долею дано, ми будемо разом. Чи не так?

Василіса тепло всміхнулася, відчувши полегшення в грудях. Коли дівчині бракувало впевненості у чомусь, то її завжди додавав Ремі. Це ще одна риса, за яку дівчина покохала цього юнака. Ремі знову покосився вбік, неначе виглядаючи когось з-поміж людей на пляжі.

— Що ти знову почув? — зі сміхом запитала Василіса.

— Диви, хто йде, — кивнув юнак.