Крила Аріадни. Частина 2. Перехресне роздоріжжя

3. Серця Вершників

О пів на дванадцяту Аріадна вже стояла на порозі школи. Вона не хотіла, аби Ніка з Вірою довідались про цей іспит, тому непомітно вислизнула з квартири. Дівчина сподівалась, що після останнього дзвоника прийде до школи тільки на випуск. Але не судилося!

Доброславська одягнула свою звичну шкільну форму, на спині — рюкзак. Арія подивилася на двері приміщення, збираючись із силами, і впевнено пішла вперед.

У холі її зустріла Лілія Володимирівна. Без зайвих вступних промов учителька повела дівчину до одного із класів. В Аріадни склалося враження, неначе її під конвоєм ведуть на розстріл.

Всі парти в класі були складені біля стіни. Одна стояла посередині аудиторії, три — біля дошки, за якими вже сиділи Іларіон Макарович, Фелікс, Анжела Денисівна і жінка, яку Доброславська бачила із Феліксом на останньому дзвонику. Схоже, то була Таїсія Михайлівна, вчителька з іншої школи. Директор та колишня вчителька Аріадни із зарубіжної зустріли її доволі холодно і непривітно, будучи повністю впевненими у правоті своїх переконань. Незнайомка навпаки — із приємною посмішкою, зацікавлено розглядаючи Арію. А ось Фелікс взагалі не обернувся до неї. Його погляд був прикутий до ручки, яку юнак крутив між пальцями.

Класна керівничка провела Аріадну до її місця, попередньо забравши рюкзак. На парті вже лежали ручка, чисті аркуші та завдання.

— Отже, Аріадно, перед тобою є завдання, — відізвалась Таїсія Михайлівна. — І є година на їхнє виконання. Ти не хвилюйся, заспокойся і знай, що в тебе усе вийде.

Доброславська кивнула. Вона мимохідь зиркнула на Фелікса, шукаючи в нього підтримки. Арія благала, аби він хоч раз подивився на неї, хоча б очима кліпнув. Але юнак залишався незворушним, так і сидів з опущеною головою.

Аріадна також більше не озиралась і зосередилась на іспиті. Найкраще, що вона зараз може зробити для Фелікса — це вдало його скласти. І навіть прискіпливі погляди інших вчителів її більше не хвилювали.

Тестові завдання були легші простого. І визначення також не важкі. Все це Фелікс розповідав на уроках. Доброславська витратила десять хвилин на їх написання. А ось відкрите запитання змусило її відгукнутись. Не так через тяжкість, як через цікавість.

— Я перепрошую, але «Перевтілення» Кафки не включено до цьогорічної шкільної програми.

— Невже? — нещиро здивувалась Анжела Денисівна. — У тебе «дванадцятка» стоїть, а на цю оцінку необхідно знати і позашкільний матеріал.

— Як скажете, — потиснула плечима Аріадна.

Її настрій різко піднявся, бо цей іспит дівчина точно не завалить. В цю мить вона помітила, як до вуст Фелікса торкнулась ледь помітна посмішка, а його напружені плечі з полегшенням опустились.

Аріадна завершила вчасно. На здивування викладачів, у тому числі й самого Фелікса, вона здала шість списаних аркушів. Їй та Феліксу запропонували вийти в коридор і почекати, доки роботу не перевірять.

Вони стояли в коридорі по обидва боки від дверей, підпираючи стіну.

— Навіщо ти погодилась на іспит? — запитав юнак.

— Бо хотіла довести, що ви справедливо ставили оцінки і що всі звинувачення — це наклеп.

— Цікаво, який сенс тобі допомагати мені? Ти ж мене ненавидиш, — поцікавився Фелікс.

— Я допомагала собі, — без паузи сказала дівчина. — Мені не байдуже, що про мене думають інші. Не хотілося залишити чутки, що в мене був начебто роман з учителем.

Аріадна та Фелікс дивились на протилежну стіну, не наважуючись обернутись один до одного.

— А ти молодець, мишеня. Добре написала іспит.

— Ще невідомо, молодець чи ні, — відповіла Аріадна.

— Я знаю, що молодець. Не сумніваюся в цьому… Чому про Кафку запитала? Ти і так знала відповідь.

— Кафка не включений до шкільної програми. Його не мали права давати на іспит. Завдання хто складав? Анжела Денисівна?

— Здається, так.

— Вона хотіла вас підставити, — із впевненістю заявила Аріадна. — Бо як ви прийшли до школи, то в Анжели Денисівни відразу кілька класів забрали.

Дівчина краєм ока побачила, як до неї наближався Фелікс. Раптом він поклав долоні до стіни з обох боків від голови Арії. Вона від несподіванки втиснулась у стіну, коли юнак нахилився до неї. Відстань між їхніми обличчями була не більшою за довжину дитячої долоні.

— З якої пори ми знову на «ви»? — запитав Фелікс, пильно дивлячись у вічі Аріадні.

По її шкірі пройшовся холод від його погляду і очей, неначе двох безодень. Всередині дівчини все переверталося, кипіло. Коштувало неймовірних зусиль тримати себе в руках, не видаючи своїх справжніх почуттів.

— З недавніх, — відповіла тремтячим голосом Доброславська. — І, до речі, якщо ви… не відійдете від мене… хтось знову не так подумає… І вся моя сьогоднішня робота… піде нанівець.

— Гірше не буде, — всміхнувся Фелікс.

Аріадна спробувала вивернутися, але Фелікс не дав.

— Нам треба поговорити, — із натиском сказав юнак.

— Говорити будемо на Битві Сил, — впевнено відповіла Доброславська.

Вона підняла кулак перед собою, і він загрозливо запалав вогнем. Фелікс насмішкувато подивися дівчину, але відступив від неї. І саме вчасно, бо з аудиторії визирнула Лілія Володимирівна.

Аріадну та Фелікса покликали всередину. Вони стали перед партами викладачів, очікуючи вердикту. Усі мовчали і обмінювалися поглядами, ніяк не вирішивши, хто казатиме першим. Нарешті Іларіон Макарович відкашлявся.

— Напевно, нам варто у вас обох просити вибачення. Вже зрозумійте, усяке буває. Ми всі люди, — із безглуздою посмішкою виправдовувався директор. — Робота написана бездоганно! Це визнано усіма, — Анжела Денисівна з досадою випросталась на стільці. — Нема навіть до чого придертися. Тому… більше жодних проблем.

Знову запанувала тиша. Аріадна у нерозумінні закліпала очима.

— І… це все? — перепитала вона.

— Так, — відповів здивовано Іларіон Макарович, розвівши руками. — Звинувачень більше немає. Фелікс Олександрович може повертатись до роботи. А ти, Аріадно, спокійно готуйся до випуску. Щось іще?

Арію охопило обурення. Фелікс і вона пережили таке приниження, такі образи! І тепер перед ними просто вибачились? Доброславська готувалась було відкрити рота, аби сказати все, що думає, але вперед ступив Фелікс. Він дістав з дипломату на стільці аркуш паперу і протягнув його директору. В Іларіона Макаровича поповзли вгору брови.

— Заява про звільнення? — підглянула в аркуш Анжела Денисівна.

— Так. Я звільняюсь за власним бажанням, — підтвердив Фелікс.

— Ч… Чому? — вражено запитала Аріадна.

— Для чого тоді ми сьогодні влаштовували цей іспит? — не менш вражено запитала і Лілія Володимирівна.

— Це недарма, — відповів юнак. — І я, і Аріадна відновили своє чесне ім’я. Доброславська довела, що я справедливо оцінив її знання. Але надалі у вашій школі я працювати не збираюсь і більше мене ніщо не тримає. Всього найкращого.

Фелікс відкланявся, взяв дипломат і залишив клас. Викладачі були вкрай здивовані рішенням юнака, окрім Таїсії Михайлівни, яка тепло посміхалася.

— Це його рішення, — сказала вона. — Якщо ніхто не проти, я хочу буквально дві хвилини наодинці побесідувати із дівчинкою.

— Давай ближче познайомимось, — звернулась добродушно вчителька, коли всі вийшли з класу, і запросила Доброславську сісти поряд. — Мене звати Таїсія Михайлівна. Я була класним керівником Фелікса і також викладаю зарубіжну літературу.

— Ви його вчителька? — перепитала Арія. — То, може, ви його вмовите повернутися? Він вас послухає, я впевнена. Бо що ж він робить?

— Фелікс не повернеться на роботу. Принаймні в цю школу, — похитала головою Таїсія Михайлівна. — Зачеплена його гордість. І хоч, як сказав Фелікс, його ім’я відновлене, але довіра вже підірвана. Він не зможе більше працювати в цій школі.

— Я думала, що такі речі для Фелікса Олександровича — дріб’язок…

— Ні, не дріб’язок. Може, це з першого погляду не видно, але гордість у Фелікса велика, як і почуття честі.

— То що, він вчителюватиме в іншій школі?

— Не знаю, — потиснула плечима Таїсія Михайлівна. — Фелікс дещо розчарувався у професії викладача. Зараз мало хто цікавиться книгами. До всього, Фелікс мусить працювати за загальноприйнятим шаблоном, мінімізуючи власні думки про книги. А вони у нього далеко не такі, які вкладають інші вчителі в голови учням. Для Фелікса важлива свобода власних думок. Він… дуже незвична людина, Аріадно, — жінка повернула голову до вікна. — Згадую, як вперше побачила його, ще семирічним хлопчиком. Це було доволі несподівано, адже він після першого класу відразу перейшов до п’ятого, до десяти— й одинадцятирічних дітей… Неабищо! Я ніколи не бачила більш розумного хлопчика, аніж Фелікс. І більш замкненого. Таке собі вовченя, яке нікого до себе не підпускало і ні з ким не спілкувалося.

З однокласниками, звісно, в нього не склалось. І з викладачами Фелікс не йшов на контакт. Важкою був дитиною. Я про нього знала тільки те, що його виховували прийомні батьки. Щоправда, бачила і спілкувалась я лише з татом. Не менш дивний чоловік, такий же холодний. Навіть дещо моторошний. Я помітила, що між ними не надто теплі стосунки, як для батька і сина. Матір я ніколи не чула, не бачила і не знала. Фелікс майже весь вільний час просиджував у шкільній бібліотеці, очевидно, не бажаючи зайвий раз повертатись додому. Я була вражена, коли у свої дев’ять років Фелікс прочитав «Війну і мир». Одного дня він звернувся до мене, щоб я допомогла розібратися з одним твором. Знаєш, що це був за твір?

Аріадна заперечно похитала головою, із захопленням слухаючи про минуле Фелікса. Тоді вчителька показала їй аркуші з написаним іспитом.

— «Перевтілення» Кафки? — здогадалась одразу Арія.

— Саме так, — кивнула Таїсія Михайлівна. — І з тих пір ми часто спілкувалися із Феліксом про книги, твори. Хлопчик обожнював читати, бо художня література відкривала для нього цілий світ, який він не міг пізнати через замкненість, показувала життя, якого він так прагнув. Я не здивувалась, коли Фелікс також вирішив стати викладачем зарубіжної літератури. Були, щоправда, певні проблеми під час працевлаштування через молодий вік. Я, звичайно, посприяла. Чогось Фелікс хотів працювати саме в цій школі…

Аріадна здогадалась, чому саме так.

— Фелікс таємничий, скритний. Він мало кому довіряє, тому майже не має друзів. Ніколи я не бачила, щоб він симпатизував якійсь дівчинці. Лише в розмовах про літературу Фелікс стає самим собою.

— Я це помітила, Таїсіє Михайлівно, — сказала Аріадна. — Він відразу змінюється! Тільки… чому ви мені це розповідаєте?

— Як ти думаєш, чому Фелікс пішов саме на вчителя? — запитала назустріч жінка. — Чому не бібліотекарем, наприклад, де книжки в його розпорядженні цілодобово? Або літературним критиком?

Доброславська потиснула плечима.

— Вчителювання дає можливість спілкуватися, — пояснила Таїсія Михайлівна. — Фелікс не може тримати все в собі. Йому необхідно з кимось поділитися враженнями, обговорити їх, зрозуміти. Він шукав співрозмовника. І, здається, таки знайшов. Фелікс став дуже захоплюватися однією ученицею, завжди мені тільки про неї розповідав. Якщо не помиляюсь, її звуть Аріадною Доброславською.

Арія всміхнулась і почервоніла.

— Він… Він дійсно про мене розповідав?

— Слово честі, — запевнила вчителька. — Я ніколи не бачила, щоб він був таким щасливим. Аріадно, ти дуже позитивно на нього впливаєш.

— Це перебільшення. Я просто люблю предмет Фелікса Олександровича. І я просто учениця…

— Ти не просто учениця, — заперечила Таїсія Михайлівна. — Ти НАЙУЛЮБЛЕНІША учениця. І, враховуючи багрянець на твоїх щоках, для тебе Фелікс не просто вчитель…

Ця жінка розуміла набагато більше, ніж Аріадна думала. Але вона говорила з таким теплом, що не залишалось жодних сумнівів — Таїсія Михайлівна дійсно хвилюється за свого колишнього учня.

— Давайте відверто і між нами, — попросила Арія. — Чутки про начебто наш роман із Феліксом Олександровичем — брехня. Але він мені дуже подобається, ще з першого дня його перебування у школі. До цього я читати ненавиділа, ніколи з літератури не мала гарних оцінок. Я почала вчитися лише заради Фелікса Олександровича. Я хотіла, аби він мене помітив, аби я не була сірою мишею для нього. І хай я стала його найулюбленішою ученицею, але знаю, що цим наше спілкування і обмежиться.

— Чому ти так думаєш? — здивувалася Таїсія Михайлівна. — Зараз Фелікс не може проявляти свої почуття, бо між вами є певна межа. Але після випуску ця межа буде стерта.

— Річ не в тому, що він — вчитель, а я — учениця, — сумно посміхнулася дівчина. — Є причини набагато серйозніші, в порівнянні з якими всі чутки про нас — дрібниці. Я не зможу вам цього пояснити…

— І не треба, Аріадно, — запевнила Таїсія Михайлівна, збираючись іти. — Це ваші справи, молодих. Просто хочу тобі дещо сказати… Яким би не був Фелікс замкненим, яким би не здавався сильним, але він потребує підтримки. Звичайної людської підтримки. У Фелікса добре серце, але він його приховує від усіх під товстою та колючою каштановою шкіркою. І відкриється тільки тому, хто не побоїться не раз вколотися, шукаючи це серце. Я знаю Фелікса, як облупленого. Він мені як син, але я не зможу дати йому того, що він бажає отримати від життя. А ось ти — зможеш.

— Чому я?

— Бо ти для нього особлива, — сказала вчителька. — Ти та людина, яку він шукав. Ти та людина, серце якої б’ється з його в унісон. Повір мені та моєму досвіду, Аріадно. Якщо Фелікс дійсно дорогий для тебе, допоможи йому відкрити його серце. Виведи Фелікса з його власного лабіринту.

***

Маргарита поспіхом відкинула вбік глянцевий журнал і запахнула щільніше халат. У двері номера наполегливо стукали. Дівчина одним оком встигла оглянути себе в дзеркало, аби хоча б пригладити розпатлане волосся. Вона не очікувала на гостей від самого ранку. Та й хто це міг бути? Для Марго виявилось приємним сюрпризом побачити на порозі свого шефа.

— Луко Сергійовичу! — зраділа Доброславська, машинально поправляючи неслухняні кучері. — Пробачте за мій вигляд. Я щойно прокинулась і не привела себе до ладу…

— Доброго ранку, Марго, — привітався тепло чоловік. — Це ти пробач, що не попередив про свій візит. Дозволиш ввійти?

— Так, звісно, — охоче мовила дівчина, впускаючи Луку до номера.

Чоловік зручно вмостився на червоній софі, кладучи на підлогу свій портфель і піджак.

— Луко Сергійовичу, ви поснідаєте зі мною? — запитала бадьоро Маргарита.

— Із великим задоволенням, — кивнув Лука. — Я щойно з літака, не встиг перекусити.

Доброславська із щасливою посмішкою підізвала до себе одну з покоївок готелю. Вона розмовляла із нею іспанською, запально жестикулюючи руками. Лука уважно спостерігав за дівчиною, милуючись її жіночністю та водночас дитячою радістю і довірливістю. Маргарита повернулася до шефа, сівши у крісло навпроти нього.

— У тебе чудова іспанська, Марго! — похвалив її чоловік.

— Дякую, стараюсь, — задоволено пригладила халат на колінах дівчина. — А ви якими вітрами у Барселоні?

— Подивитись, як робота просувається, — відповів Лука. — Є якісь проблеми?

— Жодних! — запевнила Марго. — Все проходить по плану, і незабаром можна буде святкувати відкриття філії «SunMoon»!

— Я і не сумнівався, — усміхнувся чоловік. — Я довірив справу справжньому професіоналу!

— Ви мене перехвалюєте, — сором’язливо відповіла Доброславська. — Я просто виконую свою роботу.

— І виконуєш її чудово, Марго. Дякую тобі.

— А мені за що?

— За твої старання і відданість «SunMoon». Це для мене дуже важливо.

Маргарита зніяковіло опустила голову. Вона чомусь так була схожа у поведінці на свою молодшу сестру! Навіть Лука це підмітив.

Персонал готелю працював швидко, бо не минуло і двох хвилин, коли до номера вже принесли сніданок. Марго із насолодою вдихнула аромат своєї улюбленої кави. Пильний погляд Луки продовжував спостерігати за нею, за кожним її рухом, кожним виразом обличчя.

— Луко Сергійовичу, — звернулась дівчина до нього невпевнено, — ви можете нарешті пояснити, чому так раптово перевели мене з Мадриду до Барселони? Чому не радите писати сестрі або їй дзвонити? У вас якісь проблеми?

Лука важко зітхнув. Це було цілком закономірне запитання, яке рано чи пізно мало б пролунати. Але треба було відповісти, бо тягнути далі нікуди. Будь-яка інша людина на місці Марго вже била б на сполох, якби їй забороняли підтримувати зв'язок із ріднею. Але не Доброславська. Вона вірила, що усьому є поважна причина. Дівчина дуже довіряла Луці, і її відданість не знала меж.

Чоловік обійшов повільними кроками кімнату, оглядаючи гарну обстановку. А в голові обмірковував, що сказати Маргариті. Вона терпляче чекала.

— Добре, ти маєш право все знати, — відізвався нарешті він. — Це певним чином і тебе стосується… Я мав необережність влізти в одну дуже небезпечну аферу. Це була моя величезна помилка, бо слідом за собою я втягнув і найближчих помічників, тебе у тому числі. Я не можу розповісти усі подробиці, Марго, але поки що через мене ти у небезпеці. Щоб тебе вберегти, я таємно від власної компанії перевів тебе до Барселони. Про це ніхто не знає, окрім мене. Звісно, коли розпочнуться пошуки, то звернуться в першу чергу до твоєї сестри. А вона, не знаючи ситуації, вибовкає про твоє місцезнаходження. Саме тому я і попросив із нею не спілкуватися. Але це тимчасово. Обіцяю, незабаром я все виправлю.

— І тому ви вибрали мене для роботи в Іспанії? — пригнічено запитала Марго. — Тільки аби сховати?

— Ні! Ні-ні! — відразу заперечив Лука, здогадавшись, чому засмутилась дівчина. — Я від самого початку хотів цю роботу довірити тобі. Так співпало.

— Луко Сергійовичу, я можу попередити Аріадну, аби вона про мене нікому нічого не казала, — мовила Маргарита.

— Ні, це виключено, — заперечив чоловік. — Телефон можуть прослуховувати, пошту перевіряти, навіть електронну. Ні.

— То це аж настільки серйозно? — поблідла раптово Доброславська.

Лука і сам злякався — чи, бува, не перегнув палицю? Марго тремтячими пальцями стиснула перило крісла.

— А… А як же Аріадна? — промовила вона. — Їй також… загрожує небезпека?

— Аріадна у цілковитій безпеці! — чоловік поспіхом присів навпроти дівчини, стиснувши її холодну руку. — За сестру не турбуйся. Все не так серйозно! Просто зайва обережність ніколи не завадить.

— А як же мені з Аріадною спілкуватися? — продовжувала знервовано Марго. — Вона ж, напевно, хвилюється. Я хвилююсь. Арія там вдома сама, їй підтримка моя потрібна… Важливий період в житті… Іспити, вступ до вишу… А я тут… Що ж я за сестра така? Як я могла вчинити настільки безвідповідально і покинути Арію?

— Маргарито Андріївно! — раптом окрикнув Лука. — Ану заспокойтеся!

Доброславська перелякано завмерла, дивлячись на суворий вигляд начальника.

— Я прошу вибачення за те, що втягнув тебе у свої проблеми, — сказав він. — Але я більше ніж впевнений, що паніка даремна. Твоїй сестрі ніщо не загрожує. Вона вже доросла, сама за себе зможе потурбуватися! У крайньому випадку, я попрошу свого друга наглянути за нею.

— Якого ще друга?

— Сараулу Фелікса Олександровича. Чула про такого?

— Той самий? — аж зраділа Марго. — Її вчитель?

— Він самий, — із посмішкою кивнув Лука. — Світ тісний, чи не так?

— Я була б дуже вдячна, якщо це не складе йому проблем…

— Жодних. Впевнений, Фелікс не буде проти.

Марго полегшало на душі. Вона відчувала, що Феліксові можна довіряти.

Тільки тепер дівчина помітила, що її руку міцно стискав Лука. Вона ніяково відсмикнула її до грудей. Чоловік повернувся до софи та взяв у руки каву.

— Ото вже Аріадна зрадіє! — сказала Марго, порушуючи задовге мовчання. — Її коханнячко як-не-як!

Лука аж захлинувся кавою та підняв вражені очі на дівчину.

— Тільки це таємниця! — відразу додала Доброславська, притуливши до вуст вказівного пальця і підморгнувши.

— Їй що, Фелікс подобається? — пошепки перепитав чоловік.

— А то! — хмикнула Маргарита. — І не просто подобається. Арія втріскалась в нього по самі вуха! Я Фелікса бачила одного разу, приємний та розумний юнак. Дуже гарний, тому я не дивуюсь сестрі. Тільки ні йому, ні Арії нічого не кажіть. Бо вона мене вб’є. Це її найбільша таємниця.

— Оце так! — вражено протягнув Лука.

Він і гадки не мав, наскільки все складеться легко. Феліксу варто лише трохи натиснути на Арію — і вона в кишені. Лука уявляв, як повідомлятиме новину Феліксові, як Аріадна вже за декілька днів добровільно увійде до Пристанища. Але фантазії чоловіка розвіялися, варто було йому зустрітися поглядом із Марго. Такий довірливий, відданий, дорослий, але водночас настільки дитячий. Гарячі руді кучері падали їй на обличчя, додаючи вигляду дівчини наївності та безпосередності.

Лука знервовано відвів очі, дивлячись у чашку з кавою. Але потім поквапився піти.

— Невже дуже сильно поспішаєте? — запитала розпачливо Марго, проводжаючи шефа. — Ви навіть поснідати не встигли.

— У мене є деякі справи, які я бажаю владнати до обіду, — промовив Лука і, зупинившись у дверях, обернувся до Марго. — А в тебе які плани на сьогодні?

— Працювати, — відповіла дівчина.

— І навіть не передбачаєш обідньої перерви?

— Передбачаю, — кивнула здивовано Доброславська.

— Тоді, якщо вже зі сніданком не склалося, пропоную відобідати разом, — мовив Лука із доброзичливою посмішкою. — Як щодо ресторану «Avenida LLorach»?

— Із великим задоволенням!

Коли двері зачинилися, Лука не квапився йти. Він торкнувся лобом до стіни, заплющивши очі. Чоловік знав Марго, працював із нею вже три роки. І в один чудовий момент помітив, що знаходиться під владою Доброславської. Звичне прохання тримати в таємниці почуття Арії Лука просто не міг порушити, тоді як мав би це зробити в першу чергу і без жодних сумнівів. Чоловік згадував очі Марго, які його вже давно приворожили, і зрозумів, що ніколи не зможе піти проти її бажання.

***

Аріадні набридло чекати листів від Маргарити. Їй набридло кожного дня по декілька разів набирати номер сестри і чути, що абонент поза зоною. Їй набридла ця невідомість. Навіть у Раді їй ніхто нічого не казав. І Василіса щоразу переводила тему в інше русло, щойно Арія згадувала про Марго. В Консулаті Доброславська тісно познайомилася з однією дівчиною, Реґіною, яка там була головним медиком. Аріадна декілька разів їй допомагала в лазареті. Вчора Реґіна випадково прохопилася, що насправді Янголи вже давно втратили слід Маргарити і зараз роблять усе, аби її відшукати. Арія не могла повірити, що Василіса їй нічого не сказала. Тримаючи величезну образу на Санторо, Аріадна вирішила діяти сама.

Був ранок. Домініка та Віра досі спали. Аріадна навмисно вирішила піти на роботу сестри в такий час, аби їй ніхто не заважав. Вона бажала самостійно розібратися зі своїми проблемами, а цілодобовий контроль її починав дратувати. На додаток, можливо, що паніка була даремною.

Вже в офісі компанії Аріадна подумала: а як їй поговорити із начальником сестри? Хто її впустить до нього? Враховуючи інтер’єр приміщення, він неабияка шишка. Арія гуляла в холі, оглядаючи плакати із товарами, і думала, як їй знайти Луку Сергійовича. Довгонога адміністратор на ресепшені, яка саме фліртувала із амбалом-охоронцем, помітила невпевнену дівчинку та відразу до неї підійшла.

— Вам чимось допомогти? — запитала вона, натягнувши єлейну посмішку.

— Ні-ні… Тобто так! — відразу виправилась Аріадна. — Добрий день. Я… Я маю поговорити із… із Прачиком Лукою Сергійовичем…

— З Лукою Сергійовичем? — здивувалася дівчина.

Вона зверхньо оглянула низеньку Аріадну з розтріпаним волоссям, у молодіжній футболці та джинсах, з рюкзаком на плечах.

— А… з якого питання? — дівчина відійшла від Арії на крок, перезирнувшись із охоронцем позаду.

Доброславська насторожилась, поглядаючи на амбала.

— Річ у тім, що тут працює моя сестра, — почала невпевнено Аріадна. — Маргарита… Доброславська. Так ось… Вона у відрядження поїхала… до Іспанії…

— А-а, так-так, — закивала із відразою адміністратор, складаючи на грудях руки. — Марго. Знаємо таку.

— Знаєте? Це добре, — зраділа Арія хоча б тому, що не помилилася офісом. — Тут така справа… Маргарита спочатку кожен день мені писала… Але вже три тижні я не отримую від неї листів. Її мобільник не працює.

— І? — уважно слухала дівчина.

— Я хотіла спитати в Луки Сергійовича, де вона, що з нею і чи все гаразд.

— Це все? Тільки тому тобі потрібен Лука Сергійович Прачик, президент компанії «SunMoon»?

— Так. Я дуже хвилююся за Марго.

— Тобі похоронка не прийшла? — серйозно запитала адміністратор.

— Ні… — поблідла Доброславська. — Як… Яка ще похоронка?

— Якщо не прийшла, то з Марго все добре, — всміхнулася презирливо дівчина. — А Лука Сергійович дуже зайнята людина. Не варто його турбувати через усілякі дрібниці. Він керує цілою компанією і не зобов...

— Це не дрібниці! — обурено урвала Аріадна, ображена жорстоким жартом. — Моя сестра невідомо де…

— Твоя сестра працює в Іспанії, в Мадриді!

— Вона не в Мадриді, а в Барселоні!

— В Мадриді, мені краще знати, бо я мала туди їхати! — від вдаваної посмішки не залишилося і сліду. — Напевно, в неї набагато важливіші справи, аніж ти.

Дівчина повернулася за свою стійку ресепшину. Але Аріадна не поспішала йти, вперто дивлячись на адміністратора.

— Ромо, покажи гості, де вихід, — звернулась дівчина до охоронця.

Кремезний чоловік кивнув. Аріадна перелякано позадкувала до дверей, коли амбал похрустів суглобами. Ображено окинувши поглядом адміністратора, Доброславська була готова піти, але почула, як спрацював селектор біля дівчини. Вона називала свого співрозмовника Лукою Сергійовичем. Арія стрімголов підбігла до ресепшину і закричала у селектор:

— Луко Сергійовичу! Будь ласка, прийміть мене! Я мушу терміново з вами поговорити! Я щодо…

Аріадна не встигла закінчити, бо її похапцем схопив охоронець і потягнув силою до дверей. Доброславська кричала, барахталась в руках м’язистого велетня, пробувала вирватися, але це виявилося марно.

— Хто це був? — запитав голос із селектору.

— Божевільна якась… — зневажливо відповіла адміністратор. — Не звертайте уваги…

Арія не могла втратити можливість поговорити із начальником сестри. Зі всієї сили вона вкусила руку охоронця. Амбал випустив дівчину, і вона прожогом знову кинулась до ресепшину, відштовхнувши убік дівчину.

— Луко Сергійовичу, я вас благаю, прийміть мене! — просила голосно Аріадна, із жахом спостерігаючи, як до неї біжить охоронець. — Я сестра Маргарити Доброславської, мені потрібно поговорити із вами. П’ять хвилин, прошу вас!

— Аріадна? — перепитав надзвичайно здивований голос.

— Так, так, це я! — радісно закивала апаратові Арія, помітивши, як загальмував амбал.

— Ніно, впустіть її до мене негайно! — звернувся шеф, очевидно, до адміністратора. — І зроби дві кави, будь ласка.

— Добре… Луко Сергійовичу, — мовила подавлено та.

Дівчина, не дивлячись на Аріадну, провела її до кабінету начальника повз оторопілого охоронця. Доброславська не вірила своєму щастю і тому, що Лука Сергійович так швидко погодився її прийняти.

Арія увійшла до кабінету шефа Марго із опущеною головою.

— Я… Я прошу вибачення за те… що здійняла такий галас… — пробуркотіла вона, дивлячись у підлогу. — Але мені дуже… дуже було потрібно із вами зустрітися. Я від сестри перестала отримувати листи. Телефон не працює. Думала, що може ви… щось знаєте…

Доброславська наважилася підняти очі. І відразу пожалкувала про те, що взагалі прийшла сюди. Лука стояв біля вікна позаду шкіряного крісла. Затягуючи цигарку, він насмішкувато і нахабно дивився на дівчину. Чекав на її реакцію. А реакція була доволі передбачлива.

Дівчина відразу шарпнулась до дверей. Але шлях їй перегородив клон Вершника, в якого вдарилась Арія. Однією рукою він затиснув за спиною її руки, іншою завчасно рота, бо Аріадна знову хотіла кричати. Навіть не перетворюючись на Воїна, Лука міг створити одного клона, сила якого була також нелюдською.

— Ти вибач за Ніну, — промовив чоловік, сідаючи у крісло, а цигарку погасив у попільничці. — Вона не надто Марго любить. Постійні суперниці…

Аріадна перелякано дивилась на Луку, не вірячи, що шеф сестри — Вершник Голоду.

— Ти хотіла дізнатись про Марго? — перепитав глузливо він. — Радий, що ти мене сама знайшла. Якщо не будеш галасувати, ми із тобою мило побесідуємо, і я скажу, що із Маргаритою. Коли ж ні… в кращому випадку я виставлю тебе за двері. В гіршому… — чоловік розвів руками. — Раджу готуватися до гіршого. Втрачати шанс позбутися одного Архангела… Сама розумієш.

Арія декілька разів кивнула на знак згоди. Клон підвів дівчину до стільця навпроти столу Луки, силою всадивши на нього. Доброславська в заціпенінні втиснулась у спинку, а клон за її спиною зник. Вона тримала в руках рюкзак, в якому лежав спис, не наважуючись його схопити і напасти. Тепер чітко стало зрозуміло, що життя Марго залежить від її начальника, який зацікавлено погладжував своє підборіддя.

— Хто б міг подумати, що ми ось так зустрінемось? — задоволено хитав головою Лука.

— Марго… — прошепотіла розпачливо Аріадна. — Що з Марго?

— Я скажу. Але, щоб не було недомовок, я відразу дещо розповім. Три роки тому я взяв на роботу Марго не просто так. Ми знали, хто ти, і хотіли мати додаткового туза в рукаві на випадок, якщо іліаннівці таки візьмуться за твоє пробудження. Хоча, — задумався чоловік, — як співробітник Марго дуже цінна. Роботу виконує чудово, цілком заслуговуючи на мою похвалу. Сміливо скажу, що тримаю Марго не тільки через вашу сестринську спорідненість. Зараз такого працівника днем із вогнем не знайдеш. Вона професіонал, хоча досить молода. Обов’язки виконує відмінно, ще й тебе виховує…

До кабінету ввійшла Ніна, принісши каву. Почувши про Маргариту, вона стиснула губи і вийшла.

— Де Марго? — повторила Арія.

— В надійному місці, — відповів Прачик. — Важко мені довелося відірвати твою сестру від нагляду Янголів. Але мені це вдалося.

— Вже знаю, — буркнула Аріадна.

— Ось бачиш? Пригощайся кавою, — кивнув на чашку Лука.

— Що тобі потрібно в обмін на сестру?

— Я? Дай подумати… А! Згадав! — Лука якось дурнувато всміхнувся. — Переходь на бік Мальдерани!

Аріадна фиркнула. Неважко було здогадатися самій.

— Ні, — сказала вона.

— Так відразу? Чи тобі насправді байдуже на Марго? Одне моє слово — і… — чоловік чиркнув пальцем по шиї.

Через страх дівчина весь час дуже уважно слідкувала за кожним словом, за інтонацією, за мімікою Вершника. І раптово Арія стала сміливішою.

— Ти не посмієш заподіяти щось лихе Марго, — із впевненістю заявила вона.

— Хочеш сказати, що завадиш мені це зробити?

— Ні. Ти сам собі завадиш. Рука не підніметься.

Лука здригнувся. На нього дивились такі ж пильні очі, як і в Марго. Вони неначе бачили його наскрізь.

— З чого ти так вирішила? — поцікавився чоловік, вдало приховуючи нервовість за маскою безпощадного і нахабного Вершника.

— Сам сказав, такого працівника днем з вогнем не знайдеш.

— І ти думаєш, що я не зможу «підняти руку» на «такого» працівника заради Мальдерани? Я, Вершник, не зможу вбити ще одну людину?

— Я не думаю, я знаю, — всміхнулась широко Аріадна, відчуваючи стривоженість ворога. — Я знаю, що це таке, коли звикаєш до людини за спільною працею… А потім хтось накаже вбити, але… рука не підніметься, — запевнила дівчина. — Я це знаю точно.