Крила Аріадни. Частина 3. Блакитне і багряне полум'я

4. Клятва Душі (2)

— Аби не брехати… Не знаю…

— Тобто? Що це означає, Луко? Ти щойно казав, що допомога Марті — твоя причина служіння Мальдерані…

— Я не так казав. Я казав, що служіння Мальдерані — єдиний спосіб допомогти Марті, — зауважив Лука. — Це моя найголовніша мета. Але не єдина.

— А яка тоді ще?

— Як це не банально, але я дійсно бажаю перекроїти світ. Те, що зараз відбувається у ньому… Так низько людство ще ніколи не падало. Через його низинну мораль та амбіції, через його захланність та відсутність усього святого я втратив Ілону. А тепер ризикую втратити і Марту. Ніколи я не зможу пробачити те, як зруйнували моє щастя.

— Але зараз в тебе є Марго! — сказала Аріадна. — Ти знову будеш щасливим! У тебе є шанс розпочати все із самого початку! Невже твоя ненависть до людства сильніша за кохання до Марго?

— Заради блага Марго я знищу людство, аби воно і її не забрало в мене.

— Луко! — Аріадна підійшла впритул до чоловіка. — Перш ніж це зробити, спочатку поцікався у Марго, чи бажає вона такого «блага». Якщо ти втілиш у життя свої плани, то гарантовано втратиш її.

Лука не бажав надалі спілкуватися на цю тему. Він проігнорував слова Аріадни та пішов собі у напрямку до дверей. Доброславська сердито стиснула кулаки: Лука у своєму репертуарі. Як не віджартовується, то взагалі нічого у відповідь не каже. І це дуже дратувало Арію.

Якщо Фелікс так близько дружив з Лукою, то, напевне, краще знає, що там у нього в голові робиться. Принаймні Аріадна не завжди могла щось зрозуміти з поведінки Прачика. Миттєві зміни ставлення і настрою — все це притаманно Луці і робить його непередбачливим.

***

— Делавенто що, розсипалося ні з того, ні з сього? — перепитав здивовано Ремі.

— Отож-бо! Чудасія якась… — бідкалась Василіса.

Вона тренувалась із братом у ближньому бою, використовуючи в якості зброї два віяла, тоді як Ремі — півмісяць. Дівчина не застосовувала свої здібності, намагаючись здолати юнака просто так. Треба сказати, обидва трималися на рівні і, не дивлячись на свої близькі стосунки, не жаліли один одного.

— Як не одне, то друге, — важко зітхнув Ремі. — То Аріадна, то Ельза, то Делавенто… Неначе якесь прокляття. Думаєш, мальдеранівці якось постаралися?

— Не думаю. Усе відбулося на моїх очах. Там чорнокрилими навіть близько не пахло.

— Тоді що ж могло так вплинути на Делавенто, що воно розсипалося саме по собі?

— Не знаю, Ремі, не знаю… Мені, якщо чесно, і думати про це не дуже хочеться, — відповіла Василіса, оминаючи удар півмісяцем. — В мене в голові така робиться каша, що я і не знаю, як далі бути і що робити.

— В будь-якому випадку, втрата Делавенто — великий удар по іліаннівцях.

— Я б не сказала, Ремі. Я ніколи не була задоволена наявністю Делавенто. Так, це якось полегшувало нам життя, допомагало, але водночас приносило зайві неприємності. Я ніколи не була задоволена втручанням в особисте життя людей через їхні спогади.

— Лісо, завдяки Делавенто ви дізнавались такі речі, які докорінно змінювали хід подій.

— Я згодна, Ремі, згодна. Але все ж… Іліаннівці якось обходились без нього раніше. Я впевнена, що і ми змогли б.

Прудко перекрутившись, Василіса вдало обрала момент, коли шия Ремі була відкрита. Дівчина всього за сантиметр від шкіри юнака розсікла повітря віялом. І хоч вона не торкнулась Ремі, але той вимушено відкинув свою зброю, визнаючи поразку. Бо він знав, що Василіса навмисно його не зачепила, інакше просто перерізала б горлянку. Це з першого погляду здавалось, що у дівчини звичайні, нічим не примітні віяла. Насправді вони були бездоганною зброєю, оскільки складались із гострих металічних пластин, здатних розрізати дерево, не те що людську плоть. А помножене на силу вітру і швидкість, таке віяло могло б розітнути навіть скелю.

— Я вкотре програв, — добродушно всміхнувся Ремі. — І навіть не піддавався.

— Добре, якби ці мої вміння допомогли на Битві Сил, — зітхнула Василіса. — Вершник Смерті дуже небезпечний суперник. Враховуючи його майже віковий досвід… Повірити не можу, що він той самий Вершник Смерті, який діяв на Битві Сил під час Другої світової війни. Мені навіть важко уявити, наскільки він сильний. Особливо… після Останньої Гри…

Василіса затремтіла, пригадуючи той жах. Через власну пилову бурю дівчина не могла тоді розгледіти хід подій третього сезону Останньої Гри. Але результати говорили самі за себе. Можна було уявити, як почували себе потім Діана і Нюта.

— Я не маю права боятися, Ремі, — говорила Санторо, — бо я веду за собою всіх іліаннівців у бій. Але не знаю, як буду поводитись, коли зіткнуся з Вершником обличчям до обличчя. Ні Розбрат, ні Голод, ні Війна мене так не страшать, як Смерть. Якщо я видам свій страх, якщо він завадить мені тверезо думати і діяти… Через мене все може піти нанівець. Його не зупинила Ельза тоді… А що я можу зробити зараз? У мене взагалі таке відчуття, ніби Вольдемар непереможний!

— Це той тип, якого треба боятись. І якого боятись не соромно, — промовив Ремі. — Він дуже сильний, цього ніхто не заперечує. Але в будь-кого є слабкість. Навіть у такого досвідченого Воїна, як Вольдемар.

Хотілося вірити. Василіса реально усвідомлювала, що для перемоги цього суперника їй доведеться докласти титанічних зусиль. І навіть другий рівень налюві може не врятувати. Від думок дівчину відволікли Архангели.

— Василісо, ти нас кликала? — відгукнулися Діана та Ілля, підходячи до Санторо.

— Так, так. У мене для вас є дещо цікаве, — усміхнулась вона. — Ходімо за мною.

Діана з Іллею були дещо заінтриговані, оскільки Василіса обіцяла, що це підніме їм настрій та бойовий дух перед Битвою Сил. Новина про раптове самознищення Делавенто зі швидкістю світла пронеслась Консулатом. Багато хто сприйняв це за поганий знак щодо майбутньої битви. В рядах іліаннівців знову прослідковувались хвилювання. Негаразди лились на них дощем: зрада Каміли, вбивства Янголів, відступ Аріадни, викриття Ельзи, а тепер ще й втрата Делавенто, наявність якого принаймні трохи урівнювала шанси іліаннівців проти мальдеранівців. Пощастило, що хоча б внутрішні міжусобиці у зв’язку з неналежними умовами проживання в Консулаті затихли. Посприяла цьому ініціатива Василіси зі зрівнянням житлових умов для всіх іліаннівців.

Не кожному білокрилому, навіть Архангелу, дозволялося входити до сховища Консулату. Але, схоже, для Діани та Іллі зробили виняток, бо біля дверей на них неначе очікував Чіратідзо і без жодних заперечень дозволив увійти. Архангели розглядали невідоме їм раніше приміщення із величезним захватом. Різна зброя, артефакти, сувої, дивні предмети, чаші, скрині — всім цим мало не до стель була забита величезна кімната. Щось лежало на спільних кучах, а якісь речі — на окремих поличках або підставках. Напевно, вони були надзвичайно цінними і важливими, якщо для них виділяли особливі місця.

— Ви знаєте, що це таке? — запитала Василіса, показуючи Діані та Іллі свої віяла.

— Артефакт Архангела Повітря, — відповіла Діана. — Предмет, який допомагає тобі в керуванні стихією.

— Не просто предмет, а зброя, — уточнила Василіса, розправивши перед очима віяла. — Це здається звичайним предметом лише на перший погляд, тоді як насправді перетинки мого віяла гострі, мов леза, а його основа міцна, мов сталь. Аріадна, як ви знаєте, також має свій артефакт Архангела Вогню — спис.

— Угу… — сумно мугикнув Ілля. — А чого ми з Діаною нічого подібного не маємо?

— Артефакти Довгокрилих — дуже незвичайні речі. Їх не можна просто тримати у сховищі і самостійно передавати з рук в руки. Це особиста зброя Архангелів, за якою слідкують самі Сили. Коли Архангел помирає, то його артефакт просто зникає разом з його душею, оскільки вони тісно пов’язані між собою. Артефакт з’являється знову лише тоді, коли пробуджується наступний господар і коли він готовий ним користуватись. Цим пояснюється те, що нещодавно Аріадна змогла прикликати до себе свій спис через бар’єри простору, хоча він тоді знаходився в Консулаті, а Аріадна була ззовні. Мої віяла з’явились у сховищі тільки за п’ять років мого служіння Іліанні. Спис Аріадни — через місяць після церемонії Пробудження. Напевно, така швидка поява її артефакту пояснюється тим, що Аріадна саме підкорила другий рівень налюві. А вчора у сховищі ми зробили дивовижну знахідку, яка вам буде до вподоби.

Очі Іллі та Діани засяяли, коли вони зрозуміли, що то за знахідка. І не помилились. З високої підставки, на яку найяскравіше падало світло, Чіратідзо взяв позолочені артефакти і вручив їх юним Архангелам Води і Землі. Це були невеличкі палиці, як спис Аріадни у складеному вигляді. Але Ілля одразу здогадався, що необхідно провести крізь них налюві. За мить хлопчик тримав у руках тризубець довжиною з його зріст.

— Ого! — видихнув вражено Рибак, майстерно вертячи ним навколо себе. — Круто! В мене тепер є своя зброя! Я мов Посейдон!

— А звідки ти думав беруться міфи та легенди? — тепло усміхнулась Василіса. — Тепер ти будеш володарем морів, океанів і всієї води!

— Це реально круто! — продовжував говорити хлопчик, а потоки води зміями обплелись навколо його тризубця.

Діана так задивилась на артефакт Іллі, що геть забула про свій. В неї були дві такі ж палиці, ось тільки з масивними кам’яними наконечниками. Дівчина також пропустила крізь них налюві. Палиці видовжились усього на третину метра, але з них звисали довгі ланцюги, які закінчувались кам’яними і доволі масивними кулями з шипами.

— Моргенштерн? — перепитала спантеличено Райська. — Мій артефакт — два моргенштерна?!

— Певна річ, — кивнула Василіса здивованій дівчині. — Дуже вдала, на мою думку, зброя для Архангела Землі.

— Але я ці ядра навіть підняти не зможу! — вигукнула Діана, дивлячись на шиповані кам’яні кулі на підлозі.

— Ти навіть не спробувала цього зробити, — зауважила Василіса. — Нагадую, артефакт з’являється саме тоді, коли його власник готовий ним користуватись, бо між ними існує зв'язок. Він несе пам'ять поколінь своїх Архангелів.

Санторо кивнула на Іллю, який вже на повну почав випробовувати свій тризубець. І хоча він вперше його тримав у руках, але неначе давно ним вправлявся. Діана потиснула плечима — чому б не спробувати? Неймовірно, але вона з легкістю підняла моргенштерни над собою, мов на ланцюгах звисали не кам’яні кулі розміром з диню, а тенісні м’ячики.

— Я що казала? — промовила вдоволено Василіса.

Райська змогла навіть розкрутити ядра над своєю головою. Але майже відразу дівчина подумала, що який від них сенс, якщо кулі такі легкі? Вони ж не зможуть надати потужного удару. І для перевірки Діана несильно поцілила одне ядро в найближчу стіну. Після того, як по ній пішли тріщини, а потім цеглинка за цеглинкою стіна осипалась, дівчина більше не сумнівалась в могутності своєї зброї. Чіратідзо від несподіванки аж за серце вхопився. Навіть Ілля закляк на місці, перелякано зиркаючи на Діану.

— Що ж… Гадаю, ця зброя добре підійде для поєдинку проти Вершника Голоду, — пролунав спокійний голос Василіси.

— Не те слово, — видихнула вражено Діана, завмерши із широкими очима.

З коридору, до якого вона проламала стіну, на неї так само шоковано дивились Янголи. Чіратідзо подумав, що мавпа з гранатою куди безпечніша за Райську.

***

— … Потім натискаєш на «Ctrl» і стрибаєш, — пояснювала Аріадна Марті, як грати в комп’ютерну гру.

— Все зрозуміло, — кивнула дівчинка.

— Тоді якщо щось знадобиться, то я буду на кухні або в сусідній кімнаті, — сказала Аріадна. — Десь за годину я тебе покличу їсти.

— То, може, я краще допоможу тобі готувати? — запитала Марта. — Я трохи вмію, мене нянька навчала.

— Не знаю, — потиснула плечима Аріадна. — Якщо хочеш, то, в принципі, можна.

Доброславська пильно спостерігала за Мартою, будучи на кухні. Її цікавило, що із себе являє донька Луки, хай і нерідна по крові. Дівчина очікувала, що вона буде бешкетницею з дещо зарозумілим характером батька. Але, як і казав Лука, Марта поводилась чемно і спокійно. Для десяти років вона дійсно непогано готувала, принаймні овочі нарізала вміло.

— Можна запитання? — звернулась дівчинка, подаючи Аріадні миску з картоплею. — Ти давно знайома з Лукою?

— Ні, тільки нещодавно, — відповіла Доброславська. — А чому ти питаєш?

— Просто Лука розповідав, що ти його близький друг. Хоча раніше він ніколи про тебе не згадував.

— Я — близький друг? — перепитала здивована Аріадна.

Хоча Лука міг розповісти що завгодно, аби Марта почувалася більш спокійно в компанії сторонньої людини.

— А як і коли ви познайомились? — допитувалась Марта.

Доброславська поневолі пирснула. Перша їхня зустріч була настільки мимовільною та непомітною, що дівчина лише нещодавно про неї згадала. Вона тільки-тільки стала Архангелом. Затрималась у класі Фелікса, про щось із ним перемовляючись після уроку. Потім квапилась на наступний урок і зіткнулась у дверях з Лукою. Аріадна майже не звернула на нього увагу. А вже десь за місяць після того вони з Лукою познайомились ближче, точніше, з Вершником Голоду, коли на закинутому будмайданчику він напав на неї, Голубєвих, Діану, Нюту і Віру. Від одного удару Луки дівчина тоді зламала ногу. А Віра, рятуючи від нього Доброславську, закинула її через міжпросторову діру до Канади, де Аріадна остаточно загинула. Але це буде не дуже вдала розповідь для Марти.

— Ну-у… — протягнула Арія. — Моя старша сестра, Марго, працює в компанії Луки. Вона поїхала кілька місяців тому у відрядження. Через деякий час я перестала отримувати від неї листи і повідомлення, у соцмережах її і так немає — не любить вона цю справу. Тому я вирішила звернутись за допомогою до її начальника. Так і познайомились.

— Ясно, — мугикнула Марта. — Я знаю, що в Луки багато друзів. Він дуже товариський і всіх виручає, хто звертається до нього за допомогою. Лука мені про багатьох розповідав, хоча в нас вдома рідко хто буває. Часто Фелікс заходить. Це ж… він… там… в іншій кімнаті?

— Так. Він, — сумно сказала Аріадна.

— А що з ним сталося? Чому він такий?

— На нього… напали…

— Хто? Погані люди?

— Ні. Ці люди не погані, — заперечно похитала головою Аріадна.

— Тоді чому ж вони напали на Фелікса? Він же дуже хороший! Він добрий!

Аріадна поволі опустила голову.

— Як би тобі пояснити… Ті, хто напали на Фелікса, просто відстоювали свою думку. А він — свою.

— А хіба задля цього треба шкодити іншим?

— Ті люди були одурені однією підступною жінкою.

— З Феліксом все буде гаразд?

— Хочу сподіватись, — зітхнула Доброславська, помішуючи рідину в каструлі.

— Він… дуже близька для тебе людина? Тому ти про нього піклуєшся? — запитала Марта, бо помітила, як спохмурнішала Аріадна при згадці Фелікса.

— Так. Дуже близька, — відповіла та. — Він… був моїм учителем… і… другом…

— А чому Фелікс тут, а не в лікарні? Хіба ти лікар?

— Я не лікар, але я можу йому допомогти. Принаймні я намагаюсь, — подавленим голосом сказала Аріадна.

Схоже, в Марти було безліч запитань до Аріадни, але вона на диво вчасно зупинилась. Доброславська і так мучила себе безліччю запитань, які не давали їй тверезо мислити. Весь час її картали безкінечні сумніви, не даючи спокою ні на мить.

Аріадна поставила на маленький вогник суп, а сама пішла з Мартою до кімнати Марго перевірити, чи все добре з Феліксом. Його стан не змінювався. На які зміни можна було сподіватись найближчим часом? Марта легенько торкнулась до кінчиків пальців Фелікса, які визирали з гіпсу. Вона сумно дивилась на юнака.

— Фелікс дуже хороший, — говорила дівчинка. — Він завжди, коли до нас приходив у гості, приносив мені якісь гостинці. І завжди допомагав Луці, коли в нього були непереливки. Я хочу, аби він видужав.

— Знала б ти, як я цього хочу, Марто.

— А ти як його лікуєш? — поцікавилась дівчинка. — Можеш мене навчити?

— Тебе?

— Так, так, — активно закивала головою Марта. — Я швидко вчуся. Я буду сильно старатися! Я хочу, аби Фелікс швидше одужав! Будь ласка, навчи мене, Аріадно.

Дівчина аж оторопіла, побачивши, якими благальними очима дивиться на неї Марта. І хоч розуміла, що цьому її навчити неможливо, але просто не могла відмовити дівчинці.

— Ну, добре, — погодилась Аріадна. — Роби, як я. Клади руки на Фелікса, ледь-ледь його торкаючись…

Дівчина продемонструвала Марті, як саме. Та повторила точно так само, обравши за ділянку тіла Фелікса його живіт.

— Є! Що далі? — захоплено питала Марта.

— Далі просто уяви, що з твоїх рук до Фелікса надходить цілюща енергія, яка допомагає його ранам загоюватись. Головне — бажай цього!

— І це все?

— Так. Інколи звичайне бажання допомогти може багато чого зробити дивовижного. Нумо старатися разом?

Аріадна поклала свої долоні на долоні Марти, кінчиками пальців торкаючись Фелікса. Доброславській полегшало від того, що з’явилась Марта. Якби вона ще трохи посиділа наодинці в чотирьох стінах, дивлячись на Фелікса при смерті, то просто завила б у відчаї. Так, Арія допомагала Феліксові. Так, щодня до неї навідувався Лука і Лев. Але більшу частину часу дівчина проводила в самотності та цілковитій тиші, слухаючи пілікання апаратури і не маючи змоги відволіктись від власних думок. А з Мартою буде трохи веселіше. Аріадна раділа, що є люди, яким Фелікс небайдужий, і його одужання чекають з таким же нетерпінням, як і вона. Нехай це навіть десятирічна дівчинка, яка зараз із насупленими бровами і заплющеними очима уявляла себе великою цілителькою.

Марта, схоже, дуже добре ставилась до Фелікса, оскільки стверджувала, що він добра і хороша людина. Те саме говорила Таїсія Михайлівна, колишня вчителька Фелікса. Аріадна хотіла б із цим погодитись, але вона заплуталась. Доброславська пригадувала всі свої пригоди з Феліксом і не могла ніяк зрозуміти, який насправді юнак. Певна річ, він багато разів приховував свою справжню сутність, граючи якусь роль. Ось тільки де він грав, а де був справжнім — для Аріадни залишалося загадкою. Вона розчарувалась у ньому і зненавиділа після полону в Пристанищі. Феліксові вдалося переконати дівчину, що він допоміг їй втекти, аби потім особисто вбити під час чесного поєдинку на Битві Сил. А Лука сказав, що юнак збрехав і просто використав момент вторгнення іліаннівців, аби допомогти Аріадні втекти і загладити свою провину перед нею.

Дівчина вже не знала, що думати і кому вірити. Лука також міг багато говорити неправдивого, щоб Аріадна без сумнівів рятувала його друга. Вона махнула головою, відганяючи від себе надокучливі думки. Тим паче Арія почала пригадувати ще один рецепт настоянки. Тільки цей рецепт був доречний не Феліксові, а Марті. Доброславська здивувалась, чому саме зараз настало для неї таке прояснення? Тому, що вона трималась за руки Марти? Але ж її цілительство діяло тільки на Фелікса! Втім, дівчина швидко підбігла до столу, де лежали розкидані пучечки трав. Вона поквапилась змішати необхідні рослини в чаші, доки не забула рецепт.

— Це твоя сестра? — запитала Марта, глянувши на фотокартку в рамці, доки Аріадна записувала рецепт щойно вигаданої настоянки.

— Так, це моя Марго, — кивнула дівчина.

— Вона гарна, — протягнула Марта. — Про неї дуже багато говорив Лука. Схоже, вона хороша людина.

— Дуже хороша, — підтвердила Аріадна. — Дев’ять років тому ми втратили батьків. Відтоді Марго мене виховувала. Була, мов матір.

— Значить, і для мене вона буде хорошою мамою.

Аріадна ледве не вронила чашу з травами. Проте вона не подала вигляду свого збентеження.

— Про що ти говориш? — невимушено запитала Доброславська. — В тебе вже є рідна мама, вона просто лікується за кордоном.

— Це тобі так розповів Лука? — поцікавилась Марта. — Це неправда. Моєї мами більше немає.

— Чому ти так вирішила?

— Аріадно, мені десять років, а не п’ять. І якщо Лука вважає, ніби я нічого не розумію, то він помиляється. Я знаю, що всі подарунки, які буцімто присилала мама, насправді дарував Лука. Він і листи писав, буцімто від мами. Років до семи я дійсно вірила, що мама лікується і незабаром повернеться. Потім вже почала підозрювати, що щось не те. Адже мама ніколи мені не телефонувала. Лука казав, що там, де мама, просто немає телефону. Але ж це не так, зараз телефони є всюди. І мобілка у мами була. Лука ніколи мене не возив до неї, хоча сам нібито їздив. Та й чим далі, тим менше про неї згадував. Вже потім я випадково підслухала розмову Луки з Феліксом, що мами вже немає.

— І… як давно ти це знаєш? — запитала Аріадна.

— Років зо два, — кинула Марта.

— Чому тоді не скажеш про це Луці?

— Якщо він нічого не розповів, значить, не довіряє мені, вважає мене недостатньо дорослою. Або, можливо, боїться чогось, — ображено відповіла Марта. — Я хочу, аби він особисто зізнався.

— Ти не сердься на нього, Марто, — зітхнула Аріадна. — Лука довіряє тобі, але він таким чином тебе оберігає. Не хотів, аби ти дуже переживала…

— Бо вважає мене маленькою! — випалила дівчинка.

— Ти і є маленька. Марто, я знаю, що це таке — втрачати батьків. Я бачила смерть і тата, і мами. Я тоді була майже такого ж віку, як і ти. І дуже важко це перенесла. У такому випадку ніколи не знаєш, як краще — сказати правду чи приховати її, аби не травмувати близьку людину. Повір, Луці дуже тяжко від того, що він не може розповісти тобі правду. Я це знаю точно, оскільки Лука вважає і себе винним за те, що твоя мама померла.

Марта промовчала. Аріадна і не намагалась надалі розговорити дівчинку, оскільки її зараз ніхто не міг переконати, окрім Луки. Доброславська могла зрозуміти Марту, оскільки і сама не знала, як поводила б себе на її місці. З одного боку, хочеться знати правду, а з іншого… Її бажання довідатись правду он до яких наслідків привело! Інколи незнання солодше сну.

— Марто, а чому ти вирішила, що Марго стане твоєю новою мамою? — чомусь поцікавилась Аріадна.

— Я помітила, що в Луки змінюється голос, коли він говорить про когось. При згадці Фелікса або ще якогось близького друга в нього один голос. При згадці поганих людей — інший. Я це добре розрізняю навіть тоді, коли Лука стверджує, що то його друзі, а насправді він недолюблює тих людей або побоюється. Говорячи про Марго в Луки голос ставав такий же, коли він говорив і про маму.

Не така вже і дурненька ця Марта. Хоч Лука і не кровний тато, але так і хотілося сказати — вся в батька. Аріадна записувала рецепт настоянки, а сама дивувалась кмітливості Марти. І чомусь подумала, що вони з Марго знайдуть спільну мову.

— А невже Лука дружить з тими людьми, які йому не подобаються? — знову почала цікавитись Аріадна. — Навіщо йому це?

— Бо ці люди йому потрібні.

— Що це за такі люди?

— Тітка Ванда і дідусь Вольдемар.

Цього разу Аріадна так здригнулась, що це навіть Марта помітила.

— Щось не так, Аріадно?

— Все гаразд, все гаразд, — відповіла Доброславська якомога спокійнішим голосом. — А що це за люди? Що ти про них знаєш?

— Ну… Лука казав, що він з ними співпрацює, що це його хороші друзі, вони в нас бувають доволі часто. Хоча він не любить тітку Ванду і часто з нею свариться. А ось дідуся Вольдемара боїться, хоча і заперечує це. Я його давно знаю. Дідусь Вольдемар нам дуже сильно допоміг. Був час, коли ми з Лукою втратили житло і вештались по закутках, мов волоцюги. Нас тоді знайшов дідусь Вольдемар, дав прихисток, а Луці — роботу. І відтоді ми стали жити набагато краще.

— Тобто, Вольдемар — хороша людина?

— Не знаю. Він, наче, допомагав нам завжди. Але Лука боїться його і намагається зайвий раз не показувати йому мене. Як і тітці Ванді. Вона точно зла, я сама її боюся. Коли приходять або дідусь Вольдемар, або тітка Ванда, Лука завжди наказує мені сидіти в своїй кімнаті.

Аріадні не було дивним, що Лука ховає дитину від тих двох. Мало що їм може в голову стрельнути! Доброславська навіть поспівчувала Марті, що їй довелося знати Вольдемара і Ванду.

Після того, як настоянка вистигла, дівчина дала її Марті. Хоч напій був дуже гірким, дівчинка випила його повністю, адже за словами Аріадни це могло їй допомогти. Протягом всього часу, що вони з Аріадною розмовляли, Марта майже не відводила зосередженого погляду від своїх рук і жодного разу не змінила їхнього положення. Вочевидь, вона всім серцем вірила, що може допомогти Феліксові.

— Як думаєш, Феліксові стає легше? — запитала Марта.

— Неодмінно, — відповіла тепло Аріадна. — Але ми нічим йому не допоможемо, якщо самі залишимось без сил. Тому пропоную їх поновити, а саме пообідати.

Марта зі згодою кивнула, хоча дуже неохоче відволіклась від Фелікса. Дівчата попрямували з кімнати до кухні. Але раптово у дверях Доброславська завмерла. Вона почула дивне пілікання від апаратів, до яких був підключений Фелікс. Аріадна обернулась, дивлячись на показники. Її душа пішла у п’яти.

— Тільки не це… — видихнула дівчина.

— Що таке? — запитала здивовано Марта.

— Негайно біжи до моєї кімнати, знайди мій телефон і подзвони Луці та Леву! — наказала панічним голосом Аріадна, підбігаючи до Фелікса.

— Йому що, гірше? — перелякалась Марта.

— Так! Швидше викликай сюди Луку і Лева! Поквапся, Марто!

Доброславська повірити не могла. Вона так сподівалася, що обійдеться без ускладнень, так сподівалась, що все буде спокійно. Але не тут-то було! Показники на приладах показували геть кепський стан Фелікса. Швидко пригадуючи все, чого її навчив Лев щодо реанімаційних заходів, Аріадна почала шукати необхідні ампули з ліками і шприци. Вона чула, як в сусідній кімнаті Марта голосно по телефону говорила з Лукою…

… Час спливав хвилина за хвилиною. Що б не робила Аріадна, але Феліксові не ставало ліпше, а тільки погіршувалось. Її почала охоплювати паніка. Чому нічого не допомагає? Чому вона нічого не може зробити?

— Феліксе, не смій помирати… — тараторила дівчина. — Не смій, не смій, не смій!

Ще укол, ще один удар дефібрилятором, ще декілька дій, які не давали абсолютно ніякого ефекту. А пілікання обладнання сіяло страх в серці Аріадні. Доброславська спробувала все, що тільки могла, все, що їй показував Лев. Нічого не допомагало. Дівчина поклала долоні на серце Фелікса і спрямувала всі свої зусилля і наявні цілительські сили в нього.

— Нужбо, Феліксе, — белькотіла вона, відчуваючи, як сльози страху починають давити горло. — Нумо! Живи! Будь ласка, не помирай, ти ж так довго тримався! Не сьогодні! Не сьогодні! Не сьогодні! Благаю тебе, живи. Заради мене, живи!

Пілікання посилилось, вдаряючи по вухах Аріадни. Вона продовжувала говорити, благати Фелікса триматися за життя. У цей момент дівчина була готова на що завгодно, аби тільки її Фелікс вижив, аби він не пішов від неї. Відчайдушне бажання охопило Арію, намагаючись перебороти її страх втратити найдорожчу людину в усьому Всесвіті. І Всесвіт немовби почув її молитви, бо Аріадна відчула дивний прилив сил. Всі ці сили вона спрямовувала у груди юнакові, аби тільки він вижив, аби не залишив її одну.

Хтось із силою відштовхнув Арію від Фелікса. Розплющивши очі, дівчина побачила перед собою Луку. Він притискав Доброславську до стіни, шалено дихаючи, а його клон поспіхом зачиняв двері кімнати.

— Ти що виробляєш? — ошелешено питав Голод, добряче труснувши Аріадну.

— Як що? Я допомагаю Феліксові! — обурено вигукнула дівчина, намагаючись вирватись. — Навіщо ти мені заважаєш?! Відпусти!

— Не такою ціною ти маєш йому допомогти! Фелікс ніколи цього не схвалив би!..

— Про що ти говориш?! Відпусти, Луко!!! ВІН ЖЕ ЗАРАЗ ПОМРЕ!!!

— НЕ ДЛЯ ТОГО ВІН ТЕБЕ З ПРИСТАНИЩА ВИТЯГНУВ, АБИ ТИ ДОБРОВІЛЬНО СТАЛА МАРІОНЕТКОЮ!!!

— Що ти мелеш таке?! — кричала Аріадна і надалі поривалась до юнака.

— ТИ ЩОЙНО ПОЧАЛА ПЕРЕТВОРЮВАТИСЬ!!! В тебе виникали крила! — крикнув у відповідь Лука. — Я ледве встиг тобі завадити!

— Як… крила? — вражено оторопіла Аріадна. — В мене?

— Так! Ти що, навіть не усвідомила, що перетворюєшся?!

Дивлячись в очі Луки, Доброславська зрозуміла, що він не бреше. Вона дійсно не усвідомлювала своїх дій, тому навіть не помітила свого перетворення. Її бажання врятувати Фелікса повністю затуманило їй мозок. Аріадна була готова пожертвувати навіть останнім променем мітки задля цього. Якби Лука їй не завадив, то дівчина стала б Маріонеткою.

Звуки від медичного обладнання стихли. Це могло значити тільки дві речі… Або вийшло, або… Аріадна навіть боялась дивитися в той бік, огляд їй перекривав Лука. Вона вся тремтіла, молила всі сили, аби не було другого «або». Схоже, чоловік і сам не квапився обертатись до друга. Але мусив, бо Доброславська не могла на це наважитись. Він відпустив її та мовчки підійшов до ліжка з Феліксом. Прачик мовчав. Аріадна не могла розгледіти показники апаратів, від сліз в її очах все розпливалось. Але мовчання Луки все сказало за нього.

Арія вперлась долонею на стіл, аби не впасти. Її груди почали здригатись, а сльози потоками покотились по щоках. Це все… Вона так довго боролась за нього, так довго намагалась його витягнути з того світу… І не змогла. Втратила… Втратила того, кого кохала… Не врятувала його…

— Дівчинко, підійди до мене, — ледь чутно промовив Лука.

Похитуючись на нестійких ногах, Аріадна крок за кроком прямувала до чоловіка. Їй не хотілося бачити Фелікса зараз, вже холодного, вже мертвого… Арія просто не витримає цього. Їй хотілося пам’ятати його таким, яким пам’ятала завжди. Лука за лікоть підвів Аріадну ближче до ліжка і долонею витер з її очей сльози. Доброславська наважилась глянути на обличчя Фелікса.

На неї дивилися чорні очі. Очі, які вона обожнювала більш за все і які мріяла побачити ще раз. Важкі повіки Фелікса повільно то опускалися, то піднімалися. Він не зводив погляду з оторопілої Аріадни.

— З поверненням, друже, — тепло сказав Лука і усміхнувся.

Тільки тепер Аріадна усвідомила, що відбулося. Вона більше не могла придушувати емоції. Увіткнувшись у груди Луки, дівчина заридала, голосно і нестримно. А Лука втішливо її обійняв, поцілувавши в маківку.

— Ти молодець, мала. Ти це зробила.

***