Тобі так не личить серйозність і пасує усмішка.

1. Коли Діма побачив дівчину, вона примарилася йому променем світла серед залитого мороку хмар, серед проливного дощу, що здавалося, ніби він не скінчиться ніколи. “Вона, вона, вона!!” − подумав хлопець і не зрозумів, що такого сталося в його душі. Йому хотілося знати все! Хто вона?! Звідки?! Як звуть і чому він не бачив її тут раніше, хоча кожного ранку просиджує в цьому кафе по кілька годин за чашкою кави. Чоловік просто сидить і думає, який чудовий запах кави еспресо, справжньої кави, найсмачнішої з усіх кав, що міг куштувати з таким задоволенням. І тут ця дівчина, як промінь щирого, невідомого, замріяного поклику життя до незнайомого ніким почуття щастя. Вона увірвалася в життя, як щось незнане, невідоме, але таке приємне. А коли він побачив її усмішку, здавалося, що літає не тримаючись на місці, хоч у цей час просто сидів за столиком у маленькому кафе з назвою “Попелюшка” і дивився на чарівну леді. Дівчина невелика на зріст, але одночасно її тіло, її статура були такими, як кришталь, який може легко розбитися, але виглядає так красиво. А руде волосся здається затуманенням почуттів у цілому світі, воно виплескує усі промені світла, які тільки можна побачити людині. Діма задумався, скільки ще таємниць ховає це волосся кольору золота, яке переливається з променями сонця, хоч про яке сонце можна говорити, якщо на вулиці йде дощ і небо затягнуте чорними хмарами? Її очі були такими синіми, що хлопцю хотілося потонути в них, як в океані і було б не жаль свого життя. Діма хотів утопитися саме в цих синіх очах. Але йому здалося, що вони були такі сумні та таємничі, що на якусь мить стало моторошно. Тут Дімка несподівано для самого себе звернув увагу на одяг красуні. Дівчина була одягнена в білу сукню, яка так личила до її світлої шкіри. Ще його погляд помітив на маленькій шиї намисто з бусів лазурного кольору, які підкреслювали прекрасні очі.   Так, саме лазурний колір. Якщо хоч хтось побачить це неповторне забарвлення, то, мабуть, більше ніколи не зможе забути. Це колір синього-синього, ніби небо моря із зеленим відтінком, який так нагадує про тільки новонароджений листочок, що побачив світ на весні. Тому їх поєднання захоплює зір і можна із сміливістю сказати, що це настільки неповторний колір, що залишиться в пам’яті назавжди. Я можу розкрити маленьку таємницю, цю барву можна побачити в нашій неповторній Автономній Республіці Крим. А саме: між горою Аю-Даг (її ще називають “сплячим” вулканом) і між двома маленькими горами, які мають назву “Гори Адалари”. У них чудова легенда існує, але про це ви можете дізнатися самі. Отже, ближче до берега і знаходиться ця неповторно красива вода, яка наповнює багато сердець теплом та любов’ю до всього живого.   2.   Так, дівчинонька здавалася такою маленькою пташкою, яку хочеться оберігати постійно. Дмитрові захотілося з нею познайомитися, щоб стати її захисником. Щоб оберігати від усіх проблем і неприємностей сучасного світу. А в замін отримати тільки щиру усмішку, яка б чарувала його знову і знову. Чоловік навіть уявляв її сміх, щасливий, веселий сміх пронизаний чудовим настроєм. Йому хотілося пригорнути дівчину до себе й більше ніколи нікому не віддати. “Але, як?!” – не мав ніякого уявлення, як це зробити. “Чому? Чому саме таке бажання виникло і чому він так запаморочливо намагається роздивитися в ній якусь деталь, яка б назавжди залишилася в його пам’яті?” Діма вирішив, що не пробачить собі, якщо дозволить дівчині піти, навіть не зробивши ніякого кроку до знайомства. Вигадав хитрий план. Зрозумів, якщо просто підійде і скаже: “Привіт!”, то може наштовхнутися на неприємність. Тоді він вирішив, що таких красивих та ніжних жінок потрібно дивувати.   Дмитро покликав офіціанта і запитав: – Як звати цю красиву дівчину? Чи часто вона відвідує ваше кафе? І що найчастіше замовляє? Офіціант не хотів багато розповідати. Основне правило їхнього закладу не афішувати інформацію про відвідувачів, оскільки це загрожує втраті роботи та підриву репутації закладу. Але офіціант був досить привітний і зробив виключення з правил: – Це наш постійний клієнт. Її ім’я Настя. Так дівчину називає чоловік, який приходить до неї на зустріч разом із маленькою дівчинкою, я думаю, що це їхня донька. Жінка приходить у кафе кожного дня, приблизно о шістнадцятій нуль-нуль, але сьогодні завітала сюди зранку. Дивно, але в нас немає звички слідкувати за відвідувачами. Після того, як офіціант пішов від столика, Діма ще впродовж двадцяти хвилин милувався дівчининою і не міг відвести очей від такої щирої усмішки і таких сумних очей. А вона ще довго когось чекала в зачарованих барвах променистого дощу, що так бурхливо доносився з вулиці. Діма розумів, що жінка очікує того чоловіка, про якого говорив офіціант. Але за її столик, з темно-червоного кольору скатертиною та з білими, як крила голубки, серветками, протягом двадцяти хвилин ніхто так і не підійшов, окрім офіціанта, що приніс чорну каву і білий шоколад. Діма все міркував: “Чому білий шоколад і чорна кава?” Він ніяк не міг зрозуміти таке поєднання смаків. Адже на його думку біле і чорне не поєднується, але в цьому виключені з правил поєдналося, хоча як чорне з білим може поєднуватися? Така філософія поглинала всі думки, чому він про це подумав саме зараз. І взагалі, юнак ще декілька хвилин назад навіть не міг уявити, що в його голову може прийти, як приходить непроханий гість, така думка.   Настя так і не дочекалася зустрічі. Випила каву, елегантно встала і вийшла з кафе. Чоловікові здалося, а, можливо, це так і було, що дівчина була стривожена чимось і на її обличчі проявився певний смуток, який можна було помітити неозброєним оком. Діма хотів вийти за нею і наздогнати, але ледь стримався, щоб не зробити це. Бо не хотів зіпсувати знайомства неправильним кроком.   3.   Наступного дня, хлопець домовився про переодягання з офіціантом і директором кафе. Домовлення було, як розумієте, не безкоштовне, але Діма не шкодував ні сили, ані часу. Він сказав, що хоче здивувати кохану дівчину.   Чоловік побачив, що йому на зустріч іде його друг (колега по-роботі): – Привіт! Давно не бачилися! – Дмитра з посмішкою на обличчі зустрічав Володимир. Діма посміхнувся та відповів: – Привіт! Так, давно не бачилися! Хоч для обох друзів це була лише причина посміятися, бо бачилися вони вчора і за цей час мало що змінилося в житті кожного з них. Якщо не враховувати, звичайно, Діминого захоплення красивою дівчиною з кафе. – У тебе щось сталося? – з якоюсь незрозумілістю запитав Володимир. – З чого ти взяв? Зі мною все гаразд! – такою була, зніяковіла від несподіваного запитання, відповідь Дмитра. – Ти запитуєш, з чого я взяв, що в тебе щось трапилося? Та ти подивися на своє обличчя! На ньому все написано! Ти замислений, а тебе таким я бачу не часто, тобто майже ніколи я не бачив тебе таким. Це свідчить про твої нові пригоди чи не так? – Та ні! Ніяких пригод у мене немає. Просто сподобалася одна красива дівчина. – І що? Для тебе це не було ніколи проблемою. Та на тебе дівчата липнуть, як бджоли на мед, а ти так переймаєшся через нову пасію! – Знаєш що…? Ти нічого не розумієш! – пробурчав образившись Дмитро. – Та не переймайся ти так! Якщо вона так тобі сподобалася тоді дій, а не розпустив нюні і ходиш так, наче щось насправді трапилося. – Так я б залюбки, але вона, мабуть, одружена. – Ну, я думаю, для тебе це не було ніколи проблемою, – Володимир з насмішкою переконував товариша в тому, що ситуація не безнадійна. Дімка ще більше погрузився в свої думки і переконання друга не переконували, а навпаки – засмучували. – У неї є дитина. І чоловік. – О, друже, то я бачу ти влип по самі вуха. Думаю, тобі потрібно про неї забути, бо вона не досяжна, – Володя не переставав глузувати. – Ну добре, твоя підтримка мене анітрохи не заспокоїла. Тому нам краще розійтися по своїх робочих місцях, так буде спокійніше мені й тобі. На цій сумній ноті розмова товаришів була завершена. Володимир не сприйняв слово Дмитра всерйоз, бо знав, що такі захоплення в товариша часті, тільки він не бачив ще Дмитра таким задумливим, яким він був зараз. Колеги побачили дивні зміни в директоровій поведінці і ніяк не могли розуміти, що може змінити людину за такий короткий час. Точніше кажучи, за один день.   Настя прийшла в кафе, як завжди, о шістнадцятій нуль-нуль. Сіла за останнім столиком, біля великого вікна. За тим самим столиком, що й вчора. Вона постійно дивилася у вікно і думала: “Чому все життя таке швидке і непередбачуване? Чому воно так безпощадно збиває з ніг, то надає крила, щоб підвестися і жити з новою силою та новими емоціями? А в цей період проміжку, її життя відмовилося від неї і залишило в хаосі подій та обставин, які здаються невирішуваними”. Дівчина задумливо сиділа і дивилася у вікно на калюжі, які залишилися після вчорашнього дощу та мріяла стати русалкою, щоб бути вільною і, щоб її серце не відчувало болю. Бо з давніх-давен кажуть, що в русалок серце холодне і вони не відчувають негативних емоцій. У такій таємній зажурі, Настуся мала чарівний вигляд. А її блакитна сукня здавалася морською хвилею, яка заполонила тіло красуні.   До дівчини підійшов офіціант. Він привітно усміхнувся і запропонував переглянути меню. Але жінці це не потрібно, бо вона, як зазвичай замовляє чорну каву еспресо і ніжно-білий шоколад. Сьогоднішній день не виключення з правил. Замовлення було прийнято і залишалося тільки чекати.   4.   Тим офіціантом, який прийняв замовлення, був Дмитро. Дімі сподобалося приймати замовлення в такої чудової дівчини і навіть трохи пошкодував про те, що несправжній офіціант − він би тоді міг кожного дня стояти біля неї та чути її ніжний голос. Але мета була не в цьому. Він хотів познайомитися ближче, хотів увірватися в її життя, як буря і не залишити ні краплі смутку в її очах, які були переповнені цим нищівним почуттям. Діма повернувся до Настіного столика із кавою та шоколадом. Коли хлопчисько подавав замовлення, то мріяв про те, що буде приносити так само сніданок їй у постіль. Ще, додатково, чоловік прихопив із собою темно-червоні троянди та пляшку дорогого, ніжно-білого вина. Він був впевнений у тому, що це вино буде пасувати до її темпераменту. Хлопець і сам не розумів, що хотів сказати цією виставою із переодяганням і подарунками, але знав, що все таки, хоч щось із цього має вийти. Хоча такого перебігу подій, джентельмен аж ніяк не міг передбачити. Діма приніс квіти та вино, сказавши, що це все Настя отримує в подарунок від адміністрації, оскільки стала десятитисячним відвідувачем цього закладу харчування. Відбір і визначення переможця здійснювалося за кількістю замовлень, які були у цьому кафе. Діма запитав, як ім’я переможниці для того, щоб оголосити відвідувачам. − Анастасія... Настя.. моє ім’я, − ніжно, майже пошепки сказала дівчина. Жінка була збентежена і не знала, як поводити себе в таких обставинах. Але було приємно, незважаючи на рожеві щічки, що видавали сором’язливість. Потім сказала, що не може взяти цей подарунок, точніше кажучи вино, оскільки не вживає ніяких алкогольних напоїв і в неї можуть бути проблеми, якщо хтось дізнається про алкоголь та спілкування з незнайомцями, хоча й офіціантами. Тоді Діма попросив номер телефону для того, щоб подарувати щось інше в якості заміни. Саме в той час, до Настусіного столика підійшов елегантно одягнений чоловік із дівчинкою, яка була дуже схожа на Настю. На вік дівчинці було років чотири. У неї була чудова усмішка і щирі очі блакитного кольору, як і в її матері. Дівчинка кинулася на шию Анастасії, з ніжним криком: − Мамо!! Мамо!! Я так за тобою сумувала!!! Жінка потонула в обіймах своєї маленької доні. Їй уже було байдуже, що оточувало її і наскільки це важливо. Голос чоловіка, що привів дитину був неприязний і уже з перших слів стало зрозуміло, що Настя боїться найбільше і чому вона не може взяти вино. Чоловік запитав: − Насте! Що тут діється? Я щось не зрозумів? Якщо ми з Надією тут зайві, то покинемо кафе прямо зараз?! − Ні, все гаразд... Це адміністрація подарувала квіти, бо моє замовлення десятитисячне і є призовим. − Насте, дивися мені! Ти знаєш, чим усе це може для тебе закінчитися! − Так, я це знаю, − покірно відповіла дівчина. Вона була злякана, а обличчя випромінювало страх. Діма стояв і просто не мав слів: “Що сказати? Що робити далі?” Для Дмитра це уже була таємниця. Він не очікував такого кола подій. І йому нічого не залишалося, як видавити з себе усмішку і ще раз привіти леді. Залишив квіти та пішов.   5.   − Вибачте, будь ласка, Насте. Ми не завершили вчорашню розмову. Ваша винагорода залишилася не виплаченою. Дімка бігав біля жінки, як хлопчисько з букетом квітів і не знав, як підступитися. Анастасія йшла й не хотіла з ним спілкуватися та робила вигляд, що кудись поспішає, хоча свої основні справи уже були завершені. Дімка зрозумів, як досягти її уваги. Він пішов уперед і час від часу зупинявся та ставав навколішки. Хлопець стояв навколішках з букетом квітів і говорив, що якщо вона не захоче з ним поговорити, то він обіцяє, що буде стояти тут ще дуже довго і йому байдуже на людей, які з певною насмішкою розглядають їх. Дімка виявився кмітливішим і Насті довелося його вислухати, бо люди, які були на бульварі підтримали чоловіка – своїми щирими посмішками та оплесками. Їй стало некомфортно за цю чоловічу витівку. Вона не любила привертати до себе увагу. Настя підійшла до нього і сказала: − Я згодна Вас вислухати!!! − Давайте в кафе. Там атмосфера ніжніша, – запропонував Дмитро. Але дівчина відмовилася і в свою чергу запропонувала посидіти на лавочці – біля великого фонтана. Хлопцеві нічого іншого не залишалося, як прийняти пропозицію. Вони домовилися зустрітися через дві години. Тому що Настя сказала, що в неї справи, а сама вирішила, як слід обдумати зустріч з Дмитром. Вона боялася закохатися. У її голові викарбувалася постать красивого чоловіка з темно-русявим волоссям, карими очима, які віддзеркалювали щирість душі. Але найбільше з усіх рис обличчя, дівчину вабила його усмішка, яка була такою дитячою. Хоча нотки серйозності у його статурі не можна було приховати.   6.   Фонтан був розкішним, він переливався різними барвами. Барви цих краплин, наповнювали душу справжньою веселістю та красою. Так, саме справжньою веселістю. Ви хочете запитати: “Чи веселість буває справжньою, чи навпаки − фальшивою?” Я відповім без сумніву, що буває. Справжня веселість – це тоді, коли не потрібно думати ні про що, а твоя душа не замислюється, що в світі є горе, зло і ще багато різних проблем. Це коли на душі вирує фуга, а в серці панує спокій, і ти без сумніву довіряєш своє життя часові, і знаєш точно, що все буде добре. Саме таке почуття охоплювало Дімку. Що можна сказати про фальшиву веселість – це все не справжнє, так сама посмішка не справжня, вона наклеєна на обличчя маскою, щоб приховати під нею якусь невпевненість та ще багато неприємних відчуттів. Тому у Дімки почуття веселості було справжнім. На лавці, біля фонтана, він чекав на неї. Чоловікові здавалося, що хвилини линуть вічністю і він сидить на цьому місті уже годину, дві, п’ять, рік, вісім. Здавалося, що Анастасія спізнюється на цілі вісім років. Але як виявиться з часом, що це не Настя спізниться на вісім років, а Дімка. І не відомо чи пробачить вона йому цю безглузду витівку, але це буде потім. Зараз Настя спізнюється лише на десять хвилин. І вічність тут ні при чому. Вона прийде, обов’язково прийде. Діма сидів нерухомо, ніби боявся злякати краплі води, які невпинно переливалися сяйвом. Коли дівчина прийшла, то Дмитро замріяно дивився на воду і неначе очікував на якесь диво. Вона запитала: − Ви хотіли про щось зі мною поговорити? Я Вас уважно слухаю! − Так. Вибачте, Насте. Присядьте ось на лавочці поряд, я Вам нічого злого не причиню. Моє ім’я Діма. Я прошу вибачення, що не представився раніше. Дівчина присіла на лавку так обережно, ніби боялася, що може статися, щось непередбачуване. Але як на диво, цей день у житті Настусі пройшов без тривоги та сумнівів. Це був чудовий день. За останні кілька років, вона не відчувала себе такою щасливою, замріяною. Всі проблеми відійшли на задній план, але рано чи пізно реальність дає про себе знати, а чи весела вона, чи сумна – це все ж реальність. Саме в цей день, Настя вперше почула від Дімки ці слова: “Тобі так не личить серйозність і так пасує усмішка!!!”   7.   З Дімкою – так Настя любить його називати. Вони той день провели в розмовах про життя та цінності людини − мислили, про найцінніше в бутті та в існуванні. Звичайно, ці розмови не оминули тем дружби і справжнього, безмежного кохання. − Ти знаєш, яке значення має дружба? – з веселістю запитала дівчина. − Ні, не знаю. Це не важливо, головне, щоб дружба жила в тебі, а все інше це тільки ілюзія, – такою була відповідь Діми. Тільки Анастасію не сильно задовольнила така, в якійсь мірі зухвала і необдумана промова-пояснення, тому вона вирішила, що ця тема залишається відкритою. − А що для Вас щастя? Ой, вибач, яку символіку для тебе має слово “щастя”? – вона посміхалася і в цей час була дуже красивою. Посмішка Анастасії заворожувала і здавалося, що від неї не можна відірвати погляду. Дівчина подобалася Дімі з кожним разом все більше й більше. Він так захопився любуванням нею, що й забув, яке запитання прозвучало в його адресу. Забув, що потрібно відповідати... Знову пролунав її усміхнений голос: – Ти мене чуєш? − Так, звичайно, вибач! Трішки замріявся. Я подумаю, а потім дам відповідь на твоє запитання, − щоб виправдати свою неуважність сказав невпевнено чоловік. Дівчина засміялася ще з більшою силою, її лункий кришталевий сміх рознісся, по всій околиці, на багато кілометрів. Принаймні так здавалося Дмитрові. А потім Діма посміхнувся. Він відчув, що йому щось не вистачає, але поки що не мав навіть уявлення, що саме. Тільки знав напевне. Він хоче її поцілувати, а як це зробити не знає. Боїться, що може налякати і в кращому випадку отримати красивий ляпас по-обличчю. Так саме красивий ляпас, бо від такої дівчини можна отримати його красиво, але все ж наважився. Настя в цей час посміхалася, як дитина, і навіть не підозрювала про думки чоловіка. Він посміхнувся та запитав, як Ви вже зрозуміли, щоб не отримати на горіхи: − Насте! Можна я тебе поцілую? Дівчину спантеличело це запитанням, бо вона звикла, що чоловіки нахабні створіння і навряд чи питають про таке. Посміхнулася, а потім підсунулася до Діми і поцілувала його сама. Потім, не відтуляючись на далеку відстань від його губ запитала: – То як, можна я тебе поцілую? – і на її обличчі замайоріла посмішка. − Звичайно, Насте, для тебе все, що забажаєш! – зніяковіло відповів юнак. Він не очікував такого повороту подій, але був задоволений. Посміхнувся і сказав: – Можна я дещо прошепочу тобі на вушко? Жінка залилася дитячим сміхом, а потім з веселістю сказала: – Ну спробуй! Постараюся вислухати тебе уважно, але настільки зможу це зробити не знаю, – красномовно повідала дразливу промову Настуся. Хлопець прихилився до її вуха і прошепотів: – Ти хотіла почути, що таке щастя? Я відповім тобі. У першу чергу − це Ти. Твоя усмішка, твій погляд. Кожен твій рух. Це я називаю “щастям”. Анастасія, як зазвичай, розсміялася з такої відповіді, а Дімка ще довго намагався переконати її в тому, що для нього це і є “щастя”, запевняв, що Настя обов’язково в цьому переконається.   Анастасія не могла зрозуміти: “Як так швидко зблизилася з Дмитром? І як вона може довіряти людині, яку бачить лише другий раз у своєму житті”. Але ці думки, не могли затьмарити її перших вражень про Дімку. Дівчина не хотіла відпускати його. Щось у її серці підказувало, що якщо вона його зараз відпустить, то втратить, щось несамовито важливе, і, можливо, саме він зможе відіграти в її майбутньому велику роль. Почуття мати щось цінне і боятися невимовного страху втрати, переповнювало душу. Їхні розмови тривали довго. Хотілося наповнити почуття ніжності казковими барвами веселки. Тільки стримувало те, що вони були мало знайомими. Як би хотілося бути рідними, але розумієш, що все ж чужі. У голову жінки закрадалася думка, яка охоплювала тіло відчуттям гіркого полину і задурманеного запаху сон-трави. Вона в якусь мить задумалася про те, що її спілкування з Дімкою − це може бути лише ілюзія, вигадана авантюрними замислами колишнього чоловіка, який з всіх пригод може знайти те, що вигідно йому. Ця людина здатна навіть на те, щоб відібрати у неї донечку – Надійку. Настя не могла повірити, що життя має властивість змінюватися і рухатися хаотично. Життя складалося, як конструктор, непередбачувано. Ще кілька днів назад, сидячи в кафе, чекаючи свою улюблену донечку, вона не уявляла, що зустріне такого чоловіка. Тільки проблема в тому, що в Насті було одне АЛЕ, яке не давало бальзаму на її зранену душу і на спокій було годі надіятися, не кажучи уже про стабільне життя. Вона помічала постійно людей, які слідкували за нею. Наставали такі хвилини, коли думала, що це все вигадки уяви і через них вона втрачає глузд. Але це було правдою. Тарас уже давно приставив до колишньої дружини слідопитів, які слідкували за її діями. Чоловікові це було потрібно, щоб у суді швидше досягти позбавлення материнства і мати можливість без перешкод вивести доньку закордон, щоб дати дитині хорошу освіту, але без права спілкуватися з матір’ю. Коли вона сиділа й очікувала зустрічі з донечкою, у той час дівчина боялася, що Тарас, привівши Надійку знайде причину познущатися з Анастасії, закинувши образливий комплімент, щодо її зовнішнього вигляду. Наприклад, як він любив її повторювати: “Якщо ти вважаєш, що ти красива і подобаєшся іншим, то тільки одна ти так вважаєш!!!” Її чоловік – Тарас – страшна людина, принаймні так думала про нього Настя та інші, він не шкодує нічого і нікого заради перемоги. Йому байдуже все. І якщо сказав Насті, що забере у неї доньку і вона ніколи більше її не побачить, то дівчина була впевнена, що саме так він і вчинить. Для нього це не проблема, він відомий адвокат і влада в його руках. Анастасія боялася, не знала, що робити далі. Хоча всьому, що в неї було, завдячувала тільки Тарасу.