Сила грошей

Глава 6

Льоха відкрив очі. За вікном сірів новий день. Великі білі сніжинки швидко пролітали повз у легкій осінній завірюсі. Чоловік підвівся на лікті та прислухався. В іншій кімнаті тихенько гомонів телевізор. Схоже господарки квартири вже не спали.

Він взяв до рук телефон, щоб подивитись котра година та приречено схопився за голову: "Йо!..." Цифри на на екрані повідомляли, що день невблаганно повзе до своєї середини. Без чверті одинадцята. Тепер пройти обслідування без черг не вийде, навіть для "своїх". А він же обіцяв Оксані, що потурбується про все.

Не варто було сподіватися на свою звичку вставати рано, а поставити будильник. А тепер, що з усім цим робити? Як побитий собака, вийшов хлопець в коридор та поплентався на кухню, звідки йшов апетитний аромат чи то смажених яєць, чи то чогось солодкого.

Виявилось, що господині заходились із сирниками і радо запросили гостя до сніданку.

- Щодо обстеження... - трохи винувато розпочав доглядальник.

- Ой, та я вже домовилась. Тут неподалік є приватна клініка. На дванадцяту п'ятнадцять нас чекають всі необхідні спеціалісти, - усміхнулась старенька.

Олексій промовчав. Він зовсім забув, що перед ним не звичайна українська бабуся, а багатійка з Канади. Звісно, що іноземка не захоче проходити обстеження у звичайній лікарні. І як він не здогадався? Не сказати, щоб він перестав відчувати провину, але все ж невеличке полегшення відчув. Проте схоже доведеться відмовитись від грошей, адже за весь час користі з нього жодної не було. Тільки те й зробив, що тиск поміряв та побазікав. Та ще й проспав півдня у чужій квартирі.

- Їж, Льошо. Щось ти якийсь зовсім кволий. Не виспався? Мабуть всю ніч сидів, ока не зімкнув, - квоктала Наталя.

- Угу, - хлопець заховав очі у своїй тарілці, так соромно йому давно не було.

Тим не менше, користь з Олексія все ж таки була. Він став супровідником пані  Міллер до найближчої приватної клініки, яку вона знайшла через пошук вранці та в якій записалась на прийом.

Спостереження Олексія низенький лікар з величезною лисиною на круглій голові вислухав дещо зверхньо (чи то йому так здалося), а потім попросив не робити швидких висновків й повідомив, що хороший зовнішній вигляд не є показником гарного здоров'я (не здалося). Льоха стиснув зуби, але змовчав. Не вистачало ще, щоб ця "світла голова" почав закидати щодо його неосвідченності.

Отже, залишивши супровід у передпокої, лікар приватної клініки повів свою літню пацієнтку на обстеження. Пройшло не менше години, Мірошниченко вже почав турбуватися. Чого так довго оглядають пані Наталю, адже черг, на які б можна було послатися у звичайному госпіталі, тут не було.

Й зовсім вже несподіваною стала поява у приймальні Оксани. Дівчина зайшла і озирнулася. Першим її поривом було підійти до реєстратури, але щойно вона помітила Олексія, підійшла до нього.

- Як справи? - з усмішкою, але дещо нервово спитала вона.

- Все добре. Наталя... Гхм... - тільки тепер згадав, що не знає по батькові пані Міллер й закляк, але швидко виправився: - Ваша бабуся зараз проходить обстеження.

- Ненавиджу цю її манеру, - з полегшенням закотила очі Оксана та буквально впала на диван поряд з Олексієм. - Дзвоню, а вона мені: "Я у лікарні. Говорити не можу. От адреса". Добре, що я пригадала, що ви казали про обстеження. А то б здуріла зовсім.

Дівчина втомлено помасажувала скроні. Схоже, на відміну від Мірошниченка, вона цієї ночі ока не зімкнула.

- Гадаю, що з вашою бабусею все добре. Вона бадьора й в доброму гуморі. Тільки перед сном вчора трохи поскаржилась на самопочуття.

- Дякую, - Оксана всміхнулась та поклала долоню на чоловічу руку.

Від цього звичайного дружнього жесту Льоху як током пробило. Весь час він намагався не надто витріщатися на дівчину, що з першого погляду запала йому в душу, але тепер не міг стриматись й жадібно пожирав поглядом кожну рису її обличчя. Міллер не могла не помітити цього пильного погляду, значення якого вона не розуміла, але знайти в собі сили щось сказати або хоча б ворухнутися, щоб прибрати руку, не могла.

- Кхм-кхм, - почулося десь над їхніми головами, це був той самий "світла голова", а баби Нати видно не було. - Пані Міллер, чи не так? Добре, що ви  вже тут. Прошу до мого кабінету.

Оксана підвелась і рушила за доктором, а Олексій, наче пес прив'язаний, поплівся за нею. Лікар почекав поки відвідувачі посідають й почав свою оповідь із найстрашнішої для Оксани фрази: "Висновки щодо стану здоров'я вашої бабусі невтішні..."

***

- Отак і ходи по лікарях, - незадоволено буркотіла пані Міллер. - Заходиш здоровою людиною, а вивозять на візку.

- Ба, годі, заспокойся, тобі не можна нервувати, - благала Оксана невгамовну жінку. - Повернемось додому, відпочинеш...

- Ох... Так. Відпочинок - це саме те, що мені зараз необхідно. Стільки переживань. Добре, що ти, Льошо, нагодився. Що б ми без тебе робили, - хитала головою Наталя, тримаючись за серце.

- Ви перебільшуєте, - чоловік, який штовхав її візок, почувався як актор поганого театру, де награні почуття й клішовані фрази руйнують найкращий сюжет. Та відчуття це враз зникло після поривчастого коментаря Оксани.

- Не кажіть так. Допомогти незнайомим людям просто за телефонним дзвінком не кожен погодиться. Ми дуже вам вдячні.

Відповідати Олексієві не довелось, бо під'їхало таксі. Він завантажив бабусю у салон, а спеціальний розкладний візок, який вони взяли в прокаті медичного обладнання, у багажник. Та вже збирався розпрощатися, коли пригадав, що така сама поміч, але в зворотному порядку, жінкам знадобиться, коли вони приїдуть додому. Зітхнув та сів на переднє сидіння автівки.

Жінки навіть не підозрювали, що їх помічник хотів втекти, тому просто тихенько розмовляли позаду. Мірошниченко сам сказав адресу водієві, а от розплатитися Міллер не дала. Та він і не наполягав.

Доправивши пацієнтку додому, Льоха навіть роздягатися не став. Зробив кілька кроків в коридор та поставив візок, поки Оксана швидко зняла чоботи собі й буркотливій бабусі та повела її до кімнати. Голосно попрощавшись, він вже збирався втекти, бо час вже й честь знати, але у передпокої його впіймала Оксана.

- Вибачте за клопіт. Ви напевне поспішаєте відпочити.

- Та ні... Все гаразд, - Олексієві дуже не хотілося йти, але більше йому тут робити нема чого.

- Скажіть, будь ласка, реквізити вашої картки й скільки я вам винна, - жінка перейшла на діловий тон та вже тримала на готові свій гаджет.

- Не треба, - відсахнувся Мірошниченко, адже вважав не достойним оплати те, що зробив. - Та я й не рахував.

Міллер зсунула брови, наче відповідь лікаря її обурила. А потім швидко підбила суму на телефоні.

- Я наполягаю, - промовила з натиском, але марно.

- Не варто. Це справді мені нічого не вартувало. Я добре провів час, ото й усе. Мені совість не дозволяє взяти за це гроші, - спробував пояснити хлопець свою точку зору, але марно.

- А мені моя не дозволяє не віддячити людині, яка не раз мене виручила.

Зависла напружена тиша. Олексій відчайдушно намагався вигадати щось, що стане на заміну грошам, проте на думку нічого не приходило. І він майже піддався натиску, коли ідею подав пустий шлунок, в якому окрім кількох сирників та чашки кави сьогодні ще нічого не було. А поїсти у цій квартирі ще раз у компанії життєрадісних бабусь та ще й їхньої онуки-красуні, непогане завершення для цієї пригоди.

- Тоді пригостіть мене обідом, - рішуче заглянув у волошкові очі.

- Що? - дівчина звела брови, а пухкі губи завмерли у короткому питанні.

- Їсти хочу, - чесно відповів Льоха.

Оксанка розгублено озирнулась, та за мить кивнула й шмигнула углиб квартири.

Олексій вирішив, щоб спитати дозволу, але не було дівчини якось надто довго. Невже старшим родичкам набридла його компанія? Це дивувало, адже до того жодна з них не виказувала незадоволення.

Пройшло не менше п'яти хвилин, у верхньому одязі було жарко. Чомусь розлютившись, Льоха вирішив просто піти й навіть розвернувся до дверей.

- Ще одну хвилину, - почувся жіночий голос десь з глибин квартири, й хлопець покірно погодився чекати.

Оксана вийшла через дві. Замість джинсів з-під пальто тепер виглядала спідниця. Волошкові очі та пухкі губи стали більш виразними, мабуть через легкий макіяж, а волосся дівчина просто розпустила. Воно темними хвилями спадало на плечі, світло заплуталось у них, перетворюючись на бронзові відблиски. Від побаченого чоловік просто закляк на місці й не міг відвести погляду від красуні, що стала швидко наближуватись.

- Тепер їдьмо до вас, - мовила вона та почала взуватися.

- Навіщо? - чогось злякався Льоха.

- Щоб перевдягнутися, - Оксана подивилась на нього знизу догори здивованими очима. - Без краватки ж не можна, чи не так?

- Гхм... - історія закручувалась досить цікава. Замість домашніх посиденьок Льоха міг отримати побачення з шикарною жінкою. Хто відмовиться від такого? Точно не він. - Звісно, - кивнув, проковтнувши клубок.

Й вони рушили до нього додому.

Олексій не був впевнений, що в нього десь ще залишилась хоч одна краватка, але костюм був точно, й доволі дорогий. В ньому хлопець був на весіллі свого шкільного друга. Краватка з того костюму пропала після конкурсу зі зв'язуванням, втім, він її і не шукав.

З цими думками Мірошниченко привіз свою супутницю додому. Й тільки тепер пошкодував про те, що їй доведеться побачити де він живе.

Оксана обережно піднімалась напівтемними сходами, що викликали асоціації з нетрями бідних кварталів, які часто зображають оператори, щоб викликати моторошні мурашки в чутливих домогосподарок. А потім ще й довгим коридором, що освітлювався лише парою вікон, розташованих на його кінцях. Необхідні двері були майже коло самого вікна, що насправді виявилося невеликим балкончиком.

Зупинившись біля дверей, Олексій вперше озирнувся на свою чарівну гостю. Він нервово проковтнув, побачивши наскільки контрастує Міллер з його звичайним світом.

- Я швидко збирався, тож в кімнаті справжній гармидер, - пролунало звичне виправдання самітника.

Оксана мовчки кивнула, намагаючись втримати обличчя неупередженим, та зробила крок до приміщення.