Простір та час, кохання та Всесвіт (Збірка розповідей)

Чужинці 7

7

Я стою перед космічним кораблем, який состикований з Міжпланетною компанією Рояджера, На корабель поспішно заносять техніку, матеріали, зброю, воду, запаковану їжу. Завантажують тільки необхідне.

Майже. Ще трохи власних речей персоналу.

Через час відлітаємо.

Що на мене чекає, я і сама ще не знаю. Те, що почнеться нове життя в котрий раз, я вже точно не сумніваюсь.

-                     Уляно, заходь. - Звернулась до мене Анастасія Юріївна.

-                     Добре, Анастасіє Юріївно.

-                     Називай мене Настя. На найближчий час ми будемо однією родиною. - Максу! Підожди! Підійди до нас. - Окликнула Настя дуже гарного хлопця, який проходив поруч. У мене аж затримався подих, нікого красивішого за нього не бачила. - Уляно, це Макс, наш металевий помічник. А це - Уляна, моя новенька помічниця.

-                     Привіт. Приємно познайомитись. - Промовила я. - Що значить “металевий”? Макс працює з металом?

-                     Це теж, Уляно. Я - робот з частиною живого мозку. - Відповів Макс. - Один працівник Міжпланетної компанії Рояджера майже загинув при виконанні службових обов’язків, але отримав несуміжні з життям пошкодження, тому, поки мозок не помер остаточно, його частину зберегли, розробили мене зі своїм власним мозком та добавили в мене цю збережену частину мозку цього загиблого абсолюта, залишивши мені його пам’ять та досвід.

-                     Все. Вже час. Збираємось. Скоро буде сигнал посадки. - Попередила Настя.

Ми пройшли всередину великого космічного корабля, кожний в свою каюту. Я перевірила свою шафу. В ній вже стояла коробка з моїми речами, зафіксована ременями. Я закрила шафу та почала оглядати свою каюту. Шафа, стіл, крісло, ліжко. Все закріплено, щоб не зрушило з місця.

Пролунав сигнал посадки:

-                     Посадка розпочалася. Зайдіть, будь ласка, до космічного корабля, знайдіть свою каюту, сядьте до свого крісла, пристебніться, обов’язково покладіть свою руку на контрольну панель біля правої руки для контролю присутніх та чекайте наступних розпоряджень. – Це Настя (моя керівниця та капітан корабля) почала приготування до зльоту.

Я сіла в своє крісло, пристебнулась, поклала свою праву руку на панель, щоб відобразити свою присутність на космічному кораблі та почала чекати.

-                     Я просканувала присутніх. Всі на місці. Корабель готовий до старту. Роз’єднуємося. Відходимо на безпечну відстань. Починаємо зліт. - Пролунало звідусіль. - 10, 9, 8, 7, 6, 5, 4, 3, 2, 1, пуск.

8

Ми віддаляємося від рідної планети Жур. Через прозорі стіни корабля бачу, як ми тендітно обходимо всіх учасників космічного руху, які заполонили простір в зоряній системі Таліус.

-                     Уляно, гравітація увімкнена, можеш покинути своє крісло. Прочитай інформацію, яка тобі прийшла на почту. - Чую голос Насті зі всіх сторін своєї каюти. - Твій комп’ютер находиться в ящику в столі, відчини його. У тебе година перед тим, як ми почнемо входити в космічний сон. Через годину чекаю на тебе в каюті для космічного сну.

Отже, я відстебнулася та стала з крісла. Підійшла до столу, який був овальної форми, щоб в будь-якому випадку відключення гравітації не вдаритися об гострі краї. Подивилась на стіл і побачила нарис “торкніться мене”.

Виходить, сенсорна кнопка на самій поверхні. Я торкнулась напису - і з самого столу піднявся ящик, який був захований всередині стола таким чином, що, не знаючи про те, що в столі є якійсь ящики, навіть і не подумаєш, що в ньому вони існують.

Я взяла свій комп. Увімкнула його та перевірила свою пошту.

Ага… Новий файл. Нова об’ємна інформація обволокла мене зі всіх сторін. Ми, виходить, прямуємо в далеку від нас галактику Семені, в зоряну систему Зезі, де живе якесь войовниче населення, яке нещодавно влаштувало повстання і прогнало нас, тобто абсолютів, а скоріше загарбників, тому що в даному випадку ми такими є, зі своєї території. Але абсолюти не покинули їхню планету, яку, до речі, наші назвали, планетою Дика, тобто дикунів, яких ніяк не можуть скорити. Абсолюти залишились на орбіті, не в змозі утриматись на поверхні. Отже, поверхню покинули, але саму планету абсолюти ще не залишили, які постійно обстрілюють з неба це ні в чому не винне місцеве населення, яке живе на своїй території, яка так сподобалась чужинцям через рідкісні корисні копалини, густі ліси, чисті водойми та чари, які постійно відбуваються на планеті Дика.

Все незвичне. Настільки, якщо прибрати сміливих диких мешканців, що здається, ніби потрапляєш в казку в якій повністю вивертає свідомість навиворіт.

По-перше, сама зірка Зезі - зелена, такою вона в принципі не може бути.

По-друге, біля системи Зезі вибухнуло кілька наднових, які знищили усі інші планети цієї системи, а самій планеті Дика пощасливило на момент вибуху не потрапити під ці промені вибуху. Але через ці вибухи в небі планети Дика постійно горить кілька дуже яскравих зірок. Тому ніч світла, майже така, як день.

По-третє, є на поверхні планети якійсь джерела незрозумілої енергії, що всі, хто потрапляє в них, парять в повітрі, наче птахи. Ці потоки чарівної енергії можна побачити: вони виходять з самої поверхні полупрозорими хвилястими зеленими лініями, які навіть можна відчути, торкнувшись до них. Ось і виходить, що париш наче серед водоростів повітря, яке ніколи тебе не бере у полон своїх ліній.

Через цю красу удари з Космосу абсолюти проводять одиничні, дуже точні, щоб не пошкодити самі ці джерела казкової енергії та саму красу поверхні, її неповторний світ.

Якщо була б потрібна лише поверхня з її корисними копалинами, давно б абсолюти усе б знищили потужним ударом з орбіти, але залишається наказ зберегти усю цю казку непошкодженою.

Яка моя роль в цьому - мені поки що невідомо.

Чим я можу допомогти? Правда, я лінгвіст та психолог. Але є комп’ютерні переводчики, які завжди поруч. Хоча… вони так перекладають. А, якщо хтось вимовляє нечітко, то комп’ютер не завжди розпізнає зміст сказаного. І ще може перекласти не так чітко, як хочеться, донести зовсім іншу думку, до того ж ми більше розуміємося на інтонації, ніж програма.

Сподіваюсь, я буду в нагоді.

9

-                     Усі в каюту для космічного сну. - Пролунав звідусіль голос Насті.

Ну все. Вже час.

Я вийшла до довгого коридору, з одного боку який ввів до Центру керування, а з іншого були каюти пасажирів та технічні відсіки.

Космічний корабель не був замалим, але зайвого простору теж не було.

Я попрямувала в каюту для космічного сну, як і інші учасники загальної справи.

В цій каюті Макс укладав усіх біологічно живих пасажирів в спеціальні капсули. Йому допомагали інші такі ж самі роботи, але виконані не так ювелірно та майстерно. Дивлячись на інших металевих помічників, можна було зрозуміти, що вони - несправжні абсолюти, металеві, хоча їх шкіра була зроблена зі спеціального силікону, який виглядав майже натуральною шкірою. Але рухи, якійсь відтінки зовнішності видавали цих роботів.

А Макс - це був шедевр.

Я не могла відірвати від нього очі. Я закохалася в нього по самісінькі вуха.

А все через те, що я давно бажала кохання. Пристрасного, несамовитого, щоб задихатися від самого бажання, щоб сходити з розуму від того, що знаходишся поруч. Я хочу до тебе доторкнутися…

Прийшла моя черга. Мені пощастило: особисто Макс буде займатися мною.

Він доторкнувся до мого зап’ястя, щоб зняти мої біологічні показники. Його руки були замість сканувальних приладів, оснащені датчиками, а результати він отримував у себе в голові, а при необхідності він їх відображав на тильній стороні долоні.

-                     Ти закохана. - Констатував Макс. - У тебе зашкалюють усі показники, які говорять про закоханість. Твій організм ніби кричить про це. І саме коли я дивлюсь тобі в очі, твоє  серцебиття різко підсилюється, настільки, що я хвилююсь, щоб у тебе не виникло серцевого нападу. - А потім він додав пошепки. - Це я так на тебе впливаю? Невже ти закохана в мене?

Я ледве помітно схвально похитала головою.

-                     Уляно! Я - робот. В мене не потрібно закохуватися. Давай ти трохи заспокоїшся. Я тебе покладу в капсулу останньою. Почекай в цьому кріслі. Мені треба перевірити твоє самопочуття.

Макс прийнявся за роботу. Він поступово, без поспіху вкладав кожного до капсули, зачиняв її та вводив до космічного сну.

Приблизно через годину всі абсолюти вже спали своїм космічним сном.

Залишилася я та роботи. І Макс, звісно.

- Я пам’ятаю зі свого попередника, частина мозку якого в мені, що кохати - це добре. А кохатися - це найсильніші відчуття, які можна отримати за все життя. Якщо ти не проти, я хочу спробувати поцілуватися, щоб самому відчути, що це таке.

-                     Ні, я не проти. - Погодилась я. - Я цього хочу. Дуже хочу.

Макс спробував поцілувати мене. Спочатку у нього це вийшло не дуже уміло. А потім він спробував ще. Я йому відповіла.

Мені дуже сподобалось.

-                     Дякую тобі. - Промовив Макс.

-                     І тобі спасибі. - Подякувала я Максу.

-                     Мабуть, приємно бути живим і жити, відчувати усе те, що відчувають живі. Ну, все. Відволіклись і досить. Навкруги камери відеоспостереження, які усе фіксують. Всі вже давно сплять космічним сном. Зараз я перевірю твої показники, Уляно, і буду підбирати для тебе потрібний режим входу до космічного сну. Все в нормі. Лягай в цю капсулу. Надобраніч, Уляно! Буду чекати твого пробудження. Побачимось через двадцять років...

10

Я прокинулась. Біля мене стояв Макс.

-                     Я тебе розбудив раніше строку. Усі камери відеоспостереження вимкненні. Я хочу… Ти ж у мене закохана і через це не будеш, мабуть, проти. Я хочу зайнятися з тобою сексом. Спробувати це. Я пам’ятаю, як це робиться і які відчуття при цьому з’являються, але це пам’ять мого попередника, частина мозку якого в моїй голові. Але я хочу це відчути сам, на власному досвіді. Моя конструкція дозволяє це. Я хочу відчути, що відчуваєте ви. Я хочу отримати ті відчуття найвищої насолоди, про які усі так говорять, і про яку збереглась інформація в живій частині мого мозку. Займемося один раз та потім я тебе знову покладу в цю капсулу для входу в космічний сон. Ти не проти зайнятися зі мною сексом?

Я слухала Макса і не могла повірити своїм вухам. Да, я цього хотіла. Більше всього на світі. Да, візьми мене усю!

-                     Я не проти! Я цього хочу. Але я незаймана. У мене це буде вперше.

-                     Це не проблема. Я знаю майже все, тому що я робот - і в мене велика пам’ять, в яку занесли все, що хотіли. Я багато читаю, сканую різнобічну інформацію. І ще: я розглядав таку випадковість, тому підготувався. Я зроблю все, як треба, щоб тобі не було так боляче.

-                     Добре.

Макс протягнув мені руку. Допоміг мені вилізти зі своєї капсули.

-                     Пішли, зробимо це в моїй каюті. - Запропонував Макс.

Ми пройшли до його каюти. Макс пропустив мене вперед.

Я опинилась в абсолютно порожньому приміщенні, в якому на підлозі лежали рушник та подушка.

-                     А де ліжко? - Спитала я.

-                     Я - робот. Мені воно не потрібне.

-                     А як же ми?.. Будемо?...

-                     Ми будемо це робити на підлозі. Так краще для отримання більших відчуттів. Не хвилюйся, ось рушник, на якому ти будеш лежати. І ось подушка для твоєї голови. З приводу плям не турбуйся: все легко очиститься. Якщо ти не хочеш на підлозі, можемо піти в твою каюти.

-                     Ні, краще у тебе на підлозі. - Відповіла я.

-                     Почнемо. - Підсумував Макс.

Я розгубилася. Макс це помітив.

Він почав діяти.

Я стояла і нічого не робила.

Макс почав мене роздягати, одночасно цілуючи моє тіло.

Потім роздягнувся сам. Не знаючи, що він робот, я б ніколи би не подумала, що такий звичайний гарний хлопець - не справжній абсолют, а зроблений з пластику, силікону та з металу.

Макс взяв мене на руки та поклав на підлогу. Він розсунув мої ноги та, продовжуючи цілувати моє тіло, увійшов усередину мене. Швидко та впевнено. І почав ритмічно рухатися.

-                     Ай! Боляче! - Крикнула я в момент, коли він увійшов, але з деякою затримкою.

Макс зупинився.

Але тепер я хотіла продовження. Мене переповнило бажання, яке наростало глибоко всередині. І я почала сама ритмічно рухатися.

Макс підхопив мій ритм. І ми продовжили в єдиному ритмі танцювати танець-ритуал кохання.

-                     Я тебе кохаю! - Скрізь сльози промовила я.

Напруження збудження наростало. Поки не почало щось рефлекторно всередині скорочуватися.

Потім я відчула полегшення.

А Макс продовжував. Його захопив увесь процес.

А потім він прискорився і зупинився.

-                     Дякую тобі. - Промовив Макс.

-                     І тобі дякую. - Проговорила я. - Я хочу залишитися з тобою. Я не хочу засинати.

-                     Ні, тобі треба в капсулу. Інакше, коли всі прокинуться молодими, ти зустрінеш їх постарілою на двадцять років. І ще: нас покарають, особливо мене, що ми відступили він приказу. Мене зовсім через це відсунуть від управління цим кораблем. Давай одягатися. Тобі вже час спати. А мені - залишатися капітаном космічного корабля, поки його капітан в космічному сні. Та вмикати відеоспостереження, підкоректувати цю відсутність запису, як нічого не було. Камери розміщені повсюди. Камер не має лише у вбиральній та над ліжком в ваших каютах. На записах камер відеоспостережень не буде цієї приємної митті. Але я все буду пам’ятати.

Ми одяглися, прийшли до каюти для космічного сну.

Макс все перепровірив та поклав мене спати своїм двадцятирічним космічним сном.

-                     Я буду чекати твого пробудження, Уляно!

-                     Я буду чекати зустрічі з тобою, Максу!

11

Я прокинулась. Різко. Не так, як в перший раз. Моя капсула відкрилась. Біля мене відкрились й всі інші капсули.

Роботи швидко допомагали нам вибратися з них. Де капсула не відкрилась, там намагалися її відкрити власноруч. Тоді з таких капсул діставали напівживих абсолютів чи мертвих і приводили їх до тями, роблячи реанімаційні вправи.

Горіло червоне освітлення.

-                     Ти жива. Це добре. Як почуття? - Підбіг до мене Макс, просканував мене. - Все в нормі. Я до інших, вибач.

-                     Рада була тебе бачити. - Промовила я вслід.

Я озирнулась навкруги. Вже не так швидко, як зразу після пробудження. Уважним оком я подивилась більш старанно, щоб не впустити ніякої деталі. І… Я замерла від здивування…

Від Віталія Володимировича відійшли роботи, залишивши його в непритомному стані, а Анастасію Юріївну намагалися врятувати.

Через деякий час спроби її повернути до життя припинились.

Їх залишили в своїх капсулах, які зачинили.

До мене підійшов Макс…

-                     Ти тепер капітан корабля. - Промовив він.

-                     Але я нічого не знаю. - Відмовила я.

-                     Ти - помічник керівника, отже капітана корабля, який тільки що помер. Його, точніше, її заступник - мертвий. Залишаєшся ти. Не хвилюйся. Я тобі допоможу. - Пообіцяв Макс.

-                     А що трапилось? - Спитала я?

-                     Вибух наднової. Та ще метеоритний дощ, який через цей вибух трохи змінив траєкторію, а саме через ударну хвилю, яка розійшлася з місця вибуху наднової зірки. Я намагався уникнути зіткнення. Але повністю це зробити не вдалося.

-                     Добре, я капітан. Що мені зараз робити?

-                     Евакуювати абсолютів до вцілілих відсіків. Я вже почав це робити. Роботи направляють усіх в безпечне місце. Усі повинні покинути цю територію. Прошу за мною. Швиденько. Хоча цей відсік був  найкраще захищений, він отримав найбільший удар. Тут не можна залишатися.

 Я швидко послідувала за Максом. Раптом пролунав тріск. Я підняла голову - і побачила, до тріщіна вгорі почала поширюватися занадто швидко, наближуючись до мене.

-                     Швидше! - Крикнув Макс.

Він пропіхнув мене вперед однією рукою, іншою хапаючи когось поблизу, щоб допомогти нам швидке лишити цей відсік.

Він майже нас тягнув обома руками.

Коли ми увійшли до коридору, Макс повернувся за іншими, допоміг деяким, когось майже ніс на руках.

Тріск ставав голоснішим. Макс майже прибіг до нас з останніми пасажирами, тут же нажав на закриття воріт - і на моїх очах почали розриватися стінки відсіка, в якому ми щойно були.

Через щілину в воротах я відчула тягу. Це наше повітрі виштовхувалося в вакуум.

Все. Ворота нарешті зачинилися. Ми в безпеці. Усе позаду.

12

Ми прокинулись раніше відведеного строку. Тепер нам жити на цьому космічному кораблі в очікуванні прибуття на наше місце призначення. Нам ще летіти шістнадцять років. За цей час ми встигнемо постаріти на шістнадцять років.

Треба щось думати.

Я вивчаю інструкцію щодо будови та функціонування цього космічного корабля. Вчуся ним керувати. Макс мені в цьому допомагає. А ще… Я тепер сама собі керівник. Правда, я ще відповідаю перед Законодавством об’єднання абсолютів і повинна слідувати дисципліни. Але ж нічого поганого в тому, що я зустрічаюся з Максом, таким собі ідеальним роботом.

Він і справді ідеальний. В усьому.

А ми не порушуємо ні дисципліни, ні наказів, тому що робимо це (зустрічаємося) у вільний від справ час. Тоді, коли мене Макс розбудив вперше, ми відійшли від правил, порушили статут, не послухалися наказів, відступили від розпоряджень, а зараз ми нічого не порушуємо. Нам добре вдвох. Ось і добре. Ми можемо дихати вільно та продовжувати свою справу. А саме виконувати те, заради чого ми тут та летимо до зазначеної цілі.

-                     Уляно! - Радісно привітав мене Макс. - Ти пам’ятаєш, я займаюся експериментами по створенню спрямованих Чорних дірок. У мене все вийшло! Ми нарешті можемо скоротити ці чотирнадцять років та прибути до запланованого місця хоч зараз. Залишається лише отримати твій наказ.

-                     Ти все перепровірив? Та все працює так, як потрібно? - Запитала я. На що Макс ствердно кивав головою.

-                     Але як ти перепровірив це? - Здивувалась я. - Це ж важко перевірити.

-                     Ми перемістилися в просторі та в часі. - Відповів Макс.

-                     Що?

-                     Лише трохи…

-                     Як ти посмів! А якщо б не вийшло! - Розгнівалася я. - Ми б усі загинули!

-                     Я спочатку сам зникав та з’являвся, до того ж я до цього все перевірив та перерахував багато разів. Теоретично. А перші експерименти були тільки зі мною. Ти навіть не помітила мого зникнення, тому що я повертався в ту саму мить, в яку зникав. А з’являвся та тій траєкторії, яка проходила біля нашого космічного корабля через той відрахований проміжок часу. Ти думала, що я перевіряю корабель, для чого виходжу в космос на своєму мінікораблі, а насправді я створював штучні спрямовані Чорні дірки, якими користувався та повертався знову до тебе у той же час, але вже в іншому просторі. Усе працює. Можеш сама все перевірити. Ходімо. А можеш зразу мені повірити та скористуватися штучно спрямованою Чорної діркою. Та повести корабель через викривлений простір до місця призначення.

-                     Я повинна тебе наказати. Але не можу. Я тобі вірю. Що ж. Давай до місця призначення саме зараз. Набридло так довго летіти.

13

Наш космічний корабель формує Чорну діру. Ми бачимо викривлення простору та як зображення далеких зірок зміщується, тобто викривляється.

Ми входимо в цю Чорну дірку, нас затягує грубо, витягує корабель та впливає на нас. Ми відчуваємо якесь напруження. Моє тіло хоче розірватися. Мені боляче.

Ми проходимо орбіту неповернення. Напруження зростає. І все.

Абсолютно темно. Біль в усьому тілі. Ні! Досить!

Тиша та голосно одночасно. Вуха заклало.

А потім все. Ми… Скоріше нас виплюнула Біла дірка. І ми опинилися майже там, де планували бути. Все. Все скінчено. Ми на місці.

Але що ми бачимо? Якійсь цілі війська чужих космічних кораблів знаходиться в зоряній системі Зезі та намагаються знищити усе, що є на планетах.

-                     Хто це? - Запитала я в Макса.

-                     Не знаю, як вони себе називають, але вони чужинці для нашої галактики. Таких кораблів немає в нашій галактиці. В ній тільки абсолюти досягли такого рівня розвитку, щоб мати можливість подорожувати на далекі відстані в Космосі. Та і взагалі ніхто з підкорених нами народів в нашій галактиці та в сусідніх не зумів ще піднятися в Космос, хоча населених планет з розумними представниками розвинених видів, які могли б цього досягти велика кількість. Та за такі короткі строки вони б не змогли навіть один такий корабель побудувати. Що вже говорити про цілу армію. Треба прибиратися з їх поля зору, поки вони не почали знищувати і нас.

Макс змінив курс космічного корабля якнайдалі від нашого місця призначення.

Отже. Ці чужинці ще більш чужі, ніж ми для своїх завойованих та підкорених народів.

Нам прийдеться домовлятися з підкореними, щоб відстояти свій світ.

І ми домовимося. Ми це зробимо. Ми зможемо. Але. Тільки спільними зусиллями ми переможемо чужинців. Хоча до цього часу чужинцями були саме ми, які завойовували та підкоряли вільних та волелюбних мешканців цього Космосу.