Самодур бажає нащадків

3 Віка

Минув найбезрадостніший місяць мого життя. Понадіявшись на доходи з салону я не встигла внести платіж по іпотеці. Оренду покрила з затримкою. Матеріали вчасно не докуплялись, і навіть трапився скандал з клієнткою, яка не змогла пофарбувати волосся в потрібний колір.

Здавалось мій бізнес підточує страшна хвороба, і він от-от розвалиться на шматки. Мене це лякало. Стільки років важкої праці, і в результаті повне знищення. Бізнес це завжди ще одна дитина, і коли вона опиняється в небезпеці ти хворієш і нервуєшся.

Я наважилась на відчайдушний крок, і вирішила узяти кредит, щоб протриматись до розблокування рахунків. Але і тут мене чекав облом. Бо з простроченою іпотекою годі було й сподіватись, що хтось мене прокредитує. Куди б я не звернулась, всюди отримала відмову. У мене був шок. У тої, хто відбою не знав від пропозицій отримати кошти в борг ще кілька місяців тому, раптом виявилась зіпсована кредитна історія.

Ввічливі працівниці банків тільки розводили руками, пропонуючи спробувати подати заявку пізніше.

Це було так гірко, що я була готова знову плакати. Але звісно не перед чужими людьми. А потім  і настрій минав.

Та і не звикла я опускати руки, і жаліти себе. Тож втішалась, що скоро все налагодиться.

Перед черговим платежем за квартиру мені зателефонували працівники банку і попередили, що у випадку прострочення будуть розглядати питання про продаж квартири з прилюдних торгів.

- Але ж там більш як половина вартості вже внесена! – обурилась я. – А у мене зараз тимчасові труднощі. Не можна мене з дитиною виставляти на вулицю!

- Дівчино, вирішуйте свої труднощі так, щоб не наносити шкоди нашому банку. Ви коли брали кредит ви ж на щось розраховували? – холодним голосом відповіли з банку. І я зрозуміла, що домовлятись з ними марно.

Що ж значить доведеться просити грошей у батькового знайомого. Сподіваюсь, татко не збрехав, і у нього й справді є такий товариш.

Татко й дійсно не збрехав. Що правда  його знайомий призначив зустріч на найближчі вихідні, а не так як мені б хотілось – негайно. Але мусила підлаштовуватись.

В суботу залишивши Сашку з дідусем, поїхала за місто шукати спонсора.

Жив Мартінів Святослав в кількох кілометрах від міста в якомусь селі. Що я там собі не думала, та аж ніяк не очікувала приїхати в розкішну резиденцію, в якій і президент не посоромився б проживати свою каденцію. Вигляд будинку з колонами, басейну і газонів мене потішили. Що для такої людини сотня тисяч гривень?  Тут на утримання цієї розкоші йде півмільйона на місяць не менше. Штат слуг один чого вартий.

Охоронець від воріт провів мене до ганку, а звідти вже інший помічник вивів мене за будинок. З критичним поглядом обдивився мій брючний костюм ти туфельки на підборах:

- Вам доведеться перевзутись,  - сказав і провів до великої шафи під навісом.

- Навіщо? – трішки здивувалась, відчинивши дверцята і помітивши там купу ідеально білих мокасин всіх розмірів. Тут же рівними стосиками лежали світлі шкарпетки з ярликами.

- Святослав Валерійович вранці суботи грає з гостями в гольф, - прояснив ситуацію слуга, і я покірно перевзулась. Виглядала я при цім недолуго, адже спортивне взуття не пасувало до сірих штанів дудочок. Але грузнути підборами в траві дійсно було б нерозумно з мого боку.

- Я готова.

Мене провели мощеною доріжкою далі, до білого електрокара. Відчуття було, що опинилась в якомусь голлівудському фільмі. Особливо коли ми виїхали з саду, і поїхали полем кудись, де на обрії баввоніла смуга лісу.

Тепер зрозуміло, чому багатій жив за містом. В місті собі таку територію не відміряєш. Інша справа село. Кілька десятків гектар землі, і все  в приватній власності. Відкритий простір, самотність, відсутність людей і суєти. Це звісно справляло гнітюче враження на  мене, як на міську жительку.

Сам господар знайшовся посеред поля  в компанії ще одного слуги, який тягнув на собі мішок з ключками різних розмірів і форм.

Одягнутий мій спонсор був  в білі шорти і білу ж футболку–поло. В повітрі було дещо прохолодно, кінець  вересня все таки. Але Святослав Валерійович демонстрував ігнор погоднім умовам.  На сильних, вкритих рідкою рослинністю ногах, красувались сині замшеві кросівки.

На мить я завмерла, спостерігаючи як чоловік замахується і з силою б’є по маленькому м’ячику. Той відлетів не дуже далеко, закручуючись в повітрі.

- Вітаю, - я подала голос, даючи про себе знати.

- Вікторія, - до мене повернувся власник сильного, з нотками сталі, голосу. – Ну прямо вилита копія Гени. Дуже приємно.

Його губ торкнула скупа і не дуже щира усмішка. Святослав Мартінів виявився чоловіком моложавим. Здається не цурався він омолоджуючих процедур, слабка міміка обличчя видавала уколи для розгладжування зморщок. З під високого лоба на мене дивились світлі очі, виділявся на обличчі аристократичній ніс римського патриція. Тільки губи складені бантиком додавали Святославу Валерійовичу кокетливості і якоїсь несерйозності. Підозрюю дуже оманливої.

- Рада знайомству, - я зробила крок ближче до багатія.

- Як тобі у нас? – запитав і сам відповів, ніскільки не цікавлячись моєї думки. – Прекрасно, правда? А повітря тут яке! Свіже, чисте, п’янке, таке повітря можна консервувати і на експорт продавати!

- Поділяю ваш захват, - погодилась я.

- Це добре, - чоловік кивнув. – Ну ходімо відшукаємо мій м’ячик. Сам себе він в лунку не зажене!

Ми закрокували підстриженим газоном в напрямку куди полетів м’яч.

- Гена сказав тобі треба фінансування для розвитку бізнесу, - не дочекавшись від мене ходу заговорив Святослав.

- Так, - я кивнула, і видала заготовлену і відрепетировану версію. – У мене салон краси і я хочу закупити нове обладнання для лінії лазерної епіляції.

- Он як,  - Мартінів помітив м’ячик, і несподівано повернувся до мене обличчям. – Вмієш грати?

- Не доводилось,  - я похитала головою.

- Хочеш спробувати вдарити? Немає нічого складного,  - чоловік протягнув мені свою ключку. Узяла, щоб не образити його. Та виявилась несподівано важкою, наче суцільно відлитою з металу.  Святослав став позаду мене так близько, що  я миттю відчула дискомфорт від вторгнення в життєвий простір. Але багатій ані скільки не відчував себе ніяково.  – Ноги постав ширше, ось так. Напівобертом до м’ячика, так. Правильно. Тепер замахуєшся. І удар!

Була вдячна хоч за те, що не обійняв мене і не спробував покерувати моїми руками самотужки. Опустила металевий кінець ключки на м’яч, але через скутість удар виявився таким непевним, що тільки вирвав з корінням кілька травинок біля м’яча, сама ж біла кулька зсунулась на кілька метрів, і знову вклякла.

- Тобі бракує практики,  - розсміявся мій співрозмовник, і забравши у мене ключку  легко, ніби граючись гепнув по м’ячику. Так, що той полетів не менш як на двадцять метрів, при цім вся трава залишилась цілою.

- А у вас прекрасна техніка,  - я похвалила Святослава Валерійовича.

- Це без сумніву,  - він сприйняв комплімент як належне.  І різко змінив тему: – Вікторія, Гена казав ти розлучена? У тебе є діти?

- Так, дочка, семи років, - не бачила сенсу приховувати цю обставину.

- Як вона сприйняла ваш з чоловіком розрив?

- Та ніби нормально. Я так заклопотана, що якось не акцентувалась на тому, що ми  з її татом живемо окремо. Саша поводиться так, ніби для неї нічого не змінилось.

- Діти в її віці складно переживають зміни,  - зауважив Мартинів, і я і справді задумалась. А що як мала гостро переживає, але не подає виду? От що я за мати, весь час в проблемах, а до дитини і справи немає. – А новий напрямок в салоні відніме чимало  твого часу. Ти думала про це?

- Думаю у нас все буде гаразд,  - впевнено відповіла чоловіку.

Та яка йому справа до мене і моєї дочки? Знайшов за що перейматись! Але виду не показала. Треба бути максимально ввічливою і люб’язною до нього, адже від Святослава зараз багато залежить в моєму житті.

- Тобі видніше,  - легко погодився чоловік. Знову примірився для удару по м’ячику, до якого ми саме підійшли. Зважив  в руках ключку, і похитав головою.  – Сашко! – гукнув непомітного і безшумного підручного, що тримався на відстані. Коли той підійшов зі знаряддям, Святослав віддав йому ключку.  – Забери «вуд» і дай мені «гібрид». Трава пішла вище.

Замінивши знаряддя для гольфу, мій співрозмовник знову примірився. Мені не залишалось нічого, як спостерігати за ним, і радіти, що мені більше не пропонують битись по м’ячу самій.  Широкий замах, зупинка біля самого м’ячика, знову замах. Під білою тканиною бугряться міцні м’язи, мусила відвести погляд від фігури співрозмовника щоб не скидатись неввічливою.

Повітря тут і справді було свіже, напоєне запахами трави, жовтого листя, сирої землі. Користуючись моментом навіть прикрила очі відчуваючи нюанси запаху на смак. Спокій і тиша помалу починали діяти на нерви. До всього додалось хвилювання, адже Святослав Валерійович не квапився переводити розмову в суто ділову площину. Було не зрозуміло, що він від мене почне вимагати в замін грошей. Можливо він щойно примірявся до того, щоб схилити мене до статевих зв’язків. Що я про нього знаю, окрім імені? От дурна, треба було хоч в гуглі пошукати, а не вірити сліпо татку що Святик чоловік слова і завжди відповідає за зобов’язаннями.

- Медитуєш? – помітивши мій стан запитав Мартінів. – Чекай, покажу тобі свій сад каміння. Жінка там займається пілатесом. Тобі теж  там сподобається.

- Ви одружені? – це звісно ще не показник, що Мартінів не хоче молодої коханки…

- Щасливим шлюбом більш я двадцять років, - гордо повідомив Святослав, і у мене відлягло від душі. – А ось і лунка! Сашко! Неси «паттер»! – Потім повернувся хитро дивлячись на мене: - Вікторія, а ти щось чула про Владислава Скрипаля?