Дихай... без мене

Розділ 2

   Коли ми разом, час наче завмирає. Ми не рахуємо хвилини і години, бо в нас попереду - вічність. Але й цього здається замало щоб сповна тобою насолодитись, пізнати кожну клітиночку тіла, закарбуватись приємною ласкою на серці.

Назавжди твоя Л. (Ліна і літо мрій)

Кинулась в бажані обійми. Здається, бачились всього лиш дві години тому, коли він забрав мене з університету, проте вже засумувала так, наче, були в розлуці декілька десятиліть, ніби хвилини й години рахувалися за роки, як на якійсь мега шкідливій роботі.

Нестримний поцілунок вмить витіснив з голови абсолютно всі думки та одразу розбурхав уяву. Тягнулась до нього, наче, якась кішечка в очікуванні нової ласки, та Сем лиш задоволено усміхнувся відірвавшись від вуст і поглядом показав, що навколо занадто багато глядачів. Коли поруч з ним, забуваю про все на світі, мені ні до кого немає справи, а потім доводиться вислуховувати від батьків довгі нотації про свою негідну поведінку, адже пильні сусіди їм все переповідають.

Показово похнюпилась, а він лиш ширше усміхнувся і демонстративно скопіював мій вираз, нагородивши швидким поцілунком в ніс

- І які в нас плани? – поцікавилась, зрозумівши, що ці ігри триватимуть ще довго.

- Як завжди... Будеш моєю цілком і повністю. – запевнив загадково, знову обдаровуючи чарівною усмішкою, від якої в душі розквітали улюблені рожеві троянди.

- Згодна. - відповіла грайливо пів голосом, звабливо прикусивши губу і ще тихше додала: - Цілком і повністю.

Після цих слів дивився так, ніби хотів з’їсти - реально бачила в цьому погляді блакитних очей дикий вогонь. Одразу захотілось перетворити його в багаття, ще більше розбурхавши своєю пристрастю.

- Швидко в автомобіль!

Нестримний голос видавав усі почуття. Мабуть, аж занадто ласо дивилась на нього. Усмішка поповзла моїм обличчям від кутиків вуст майже до вух. Як же приємно відчувати в своїх руках таку владу...

Сем всівся за кермо, пильно вдивляючись в моє задоволене лице.

- В мене є для тебе один сюрприз. - повідомив аж занадто вдумливо, злегка примружившись, ніби, похапцем складав якийсь план.

- Я чекаю! - моя нестриманість і квапливість викликали відповідну посмішку, яка торкнулась лиш кутика його вуст.

- Дівчинко моя, ти колись навчишся стриманості чи ні? – весело здійняв брови. - Я ж пояснював: іноді сам процес очікування смакує більше ніж те, чого чекаєш.

- Навряд чи.

Спокусливо усміхнулась, підозрюючи, що його задум однозначно буде мені до вподоби, та заінтриговано підморгнула не зводячи допитливих очей.

Він лиш повів бровою та діставши із заднього сидіння тонкий шарф, без будь-яких пояснень зав’язав ним мені очі. Дійсно здивував. Нічого не зрозуміла.

- І для чого ти це зробив?

Прислухаюся. Вирішив побавитися.

- Нові відчуття. – зненацька прошепотів біля самого обличчя, чим миттю розігнав неслухняних мурах шкірою.

"А в цьому дійсно щось є!" - дивуюсь власним відчуттям.

- Ти знаєш, - почав розтягувати слова, добавляючи їм прихованого змісту, для більш чуттєвого ефекту, - коли відмикається один орган чуття, всі інші загострюються, щоб компенсувати цю втрату.

- І що плануєш робити? – знову не стрималась в приємному передчутті.

Почувся тихенький смішок. Мабуть, я його добряче забавляю.

- Навчити тебе цим насолоджуватись…

І знову цей його глибокий бархатистий голос прозвучав десь біля вуха, викликаючи приємний лоскіт всередині - тремтіння від несамовитого бажання. Якби ж була без пов’язки, вже б накинулась на нього з поцілунками, а так вимушена стримуватись. Але нічого, не буду ж я вічно в ній ходити… Нехай тільки зніме... відплачу сповна. В голові одразу з блискавичною швидкістю почали проноситись картинки можливих «покарань». Не змогла не усміхнутись таким думкам.

- Бачу ти всім повністю задоволена. – підмітив мій супутник.

- Сповна… - спеціально відповіла млосним тоном.

- Довірся мені, - знову промовив десь недалечко. Вкотре прослідувала та сама реакція на цю його близькість, змушуючи нестерпно нудитись в очікуванні.

Почувся рев двигуна, автомобіль рушив з місця. Не зрозуміла... Він бажав щоб я їхала в пов’язці? І це з моїм то слабким вестибулярним апаратом! Беру себе в руки, роблячи глибокий вдих.

- Прислухайся до відчуттів. – знову відчула приємне лоскотання в грудях від його тембру, та раптово усвідомила, що відчуваю кожну нерівність дорожнього покриття.

Довелось міцніше схопитись за підлокітник і дверну ручку. Вслухаючись в навколишні звуки, виявила, що почуття дійсно добряче загострились.

- Сем, що ти задумав? – безпорадно цікавлюсь в черговій спробі втриматись на місці від несподіваної зупинки, скоріше за все, на світлофорі, та стримуючи легке роздратування в голосі додаю: – Ще довго мені так їхати?

- Ми вже майже на місці, потерпи. – від його голосу стало трохи спокійніше.

Приблизно через п’ять хвилин почалось якесь бездоріжжя і хоча Сем старався їхати повільно, я однаково чітко відчувала себе мов на якомусь атракціоні, розкачуючись з боку в бік.

Нарешті ця мука закінчилась і автомобіль зупинився. Одразу кинулась до пов’язки, але мої руки були завбачливо перехоплені.

- Так не піде! – Сем ніжно відвів їх вниз, та десь зовсім поруч прошепотів: – Потерпи дівчинко, я ще не закінчив твоє знайомство з новими відчуттями.

Знову прикусила губу в передчутті чогось незвіданого й прекрасного. Цікаво, куди він мене привіз і що планує робити? Тим часом дверцята з його сторони захлопнулись, автоматично повернула голову, наче, могла щось розгледіти. Через декілька секунд він відчинив їх з мого боку і в обличчя одразу повіяло осіннє вогке повітря з ароматом прілого листя та якогось навіть легесенького бризу. Цікаво.

Турботливо взяв за руку, та допоміг обережно вийти з авто. Ступивши на землю зрозуміла, що під ногами точно не асфальт, а якийсь грунт. Прислухаюсь. Десь здалеку доноситься шум автомобілів, а поруч плюскочеться вода. Вуста розтягнулись в усмішці почувши крякіт якоїсь птиці. Значить, привіз до річки. І що ж буде далі?

- Сем, коли вже можна знімати пов’язку, - знову нетерпляче простогнала я. – Очі в…

Несподівано накрив вуста вимогливим поцілунком, змусивши замовкнути. А я й не була проти цього. Все сталось так раптово, що навіть розгубила всі думки й нарікання.

Він дійсно дарував нові враження і відчуття. Потім несподівано поцілунок перервався і пов’язка легенько ковзнула з очей. Сем задоволено усміхався, наче, став переможцем в цій забавній грі.

Нарешті відірвавшись від нього, озирнулась навколо, не стримуючи радісного зойку. Наша річка Південний Буг, протікаючи через саме серце міста, в осінньому вбранні завжди виглядає приголомшливо. Одне із моїх найулюбленіших місць. Вже й не пам’ятала коли востаннє ось так просто насолоджувалась природою.

Все ж добре жити в такому чудовому місті, як наша Вінниця, з її красотами, феєричними водограями, метушливими центральними вуличками, вмощеними бруківкою і старовинним спадком у вигляді древніх мурів, прадавніх будинків та різноманітних підземель. Хоча, як правило, за повсякденними справами і клопотами ми забуваємо просто жити, насолоджуючись всім тим, що нас оточує, що знаходиться прямо перед носом.

От взяти наприклад річку. Люди сюди не так часто й навідуються, лиш коли тут влаштовуються якісь масові гуляння, фуд-фести або перегляд фільмів під відкритим небом. Шкода, адже краса в кожній миті, в кожному моменті і її треба ловити.

Помічаю, що на землю вже поволі почали опускатись сутінки. Природа потроху готувалася до зимового сну, тому дні й ставали все коротшими. Відірвавшись від роздумів помічаю, що Сем вже організував ціле романтичне побачення на природі. Витяг з автомобіля розкладні стільці, плед, та заходився розводити багаття (виявляється ще й дров з собою захопив).

- Ти, наче, справжній чарівник, - легенько усміхаюсь.

- Ні дівчинко, я ще тільки вчусь ним бути для тебе, - промовив так буденно, клацнувши запальничкою. Сухі гілки враз зайнялись.

Підійшла ближче. Полум’я відображалось в його очах, придаючи їм якогось диявольського блиску. Задоволено втягнула вечірнє повітря й щасливо зітхнула, що не залишилось непоміченим. Сем, відірвавшись від свого багаття, підійшов ззаду та міцно обійняв, закутуючи в теплих обіймах. Ми обоє не відводили очей від полум’я, яке пульсувало та жадними гарячими язиками поглинало деревину.

- Ти любиш смажений зефір? – ласкаво запитав біля самого вуха.

Від цієї раптової ласки, серце почало битись як мінімум вдвічі швидше. Хто в такі моменти може думати про солодощі, навіть якщо це зефір?!

- Чому притихла?

- Бо я кохаю тебе. – несподівані слова вирвались самі із серця, змусивши сполохано глянути на нього. - І зефірки також люблю…але тебе більше.

І що це я таке творю?! Хіба хтось робить подібні заяви вже на сьомому побачені? Хіба можна так бездумно зізнаватись в своїх почуттях знаючи людину тільки тиждень? Але варто було лише глянути в ці вже рідні очі навпроти, побачивши в них своє відображення, як відповідь напрошувалася сама: звичайно можна, навіть потрібно!

Він так пильно дивився на мене почувши раптове зізнання, наче, зрозумів щось дуже важливе. Ледь торкнувшись долонями обличчя, схилився й поцілував, а через якусь мить потихеньку відпустив. Я поволі розплющувала очі, а він усміхався:

- Ти заслужила зефірку.

Авжеж, хто б сумнівався - бездумно зізналась, а він знову перевів тему на свій зефір. Хоча... я ні краплини не шкодувала.

Вмостились біля вогнища, яке вже трохи перегоріло та втихомирилось, але все ще продовжувало пожадливо облизувати обгорілу деревину. Рятуючи нас від вечірньої прохолоди, Сем накинув на плечі плед, та притиснув до себе, обіймаючи. Так і сиділи біля багаття, тримаючи в руках шампура з нанизаним зефіром, підсмажуючи його. Потім годували смаколиком одне одного, час від часу цілувались, розмовляли про щось своє незначне і просто насолоджувались природою.

А коли місто накрила темрява, почали розглядати розсип дрібнесеньких зірочок на небі, навіть спробували відшукати там вдалечині свої зорі, бо як нам здавалось, вони обов’язково мали знаходитись поруч, так як і ми тут - на Землі. Інакше й бути не могло…