Одруження ненароком

Глава 15

Глава 15

Гриша переминався з ноги на ногу, прикриваючи зад з доказами руками. Архип почервонів і закашлявся.

- Не поспішайте, тут же дами! – крикнув князь Оболенський, боячись що і  правда стане очевидцем неоспоримого доказу.

- Може покликати лікаря? – занепокоєно запропонувала княгиня. – Доктор Вальцман, здається, в таких випадках ставить гарячу клізму. Дуже дієвий засіб!

- Що Ви морочите мені голову, - гнула своє Дуня Йосипівна. – Священика кличте!

- Не треба священика!  - упав перед нею на коліна Гриша. – І цю, як її... клізму не треба. Не така там і велика дірка!

- А тобі не видно, - переставши не кашляти, а вже здавлено хрюкати в долоні озвався Архип. – Дірка ж в заді!

- Я сказала ведіть батюшку, я вінчатись буду! – вже не дивлячись на лакея продовжила впевнено Дуня. – Дарма я сукню свадібну вділа і три дні в ній швендяю?

- Який благородний порив, - похвалила Дуню княгиня. – Після таких репутаційних втрат, як зазнав ваш Гриша, йому і правда один шлях – до вівтаря.

- Але це мезальянс, - не погодилась Людмила Нарчинська. – Подумайте, Дуня Йосипівна, може краще лікаря і клізму?

- А як же скарга? – додав князь Оболенський. – Я думав ми спочатку розглянемо її.

- А от поки ваш панотець сюди йтиме, ми якраз її і розглянемо! – подав голос Йосип Катеринич. – Чи ви думаєте, ми залишимо членоушкодження нашого кріпосного безкарним? Та ви знаєте, скільки Григорій мені обійшовся на минулорічному ярмарку?

Його репліки залишились без уваги, адже очі сіх присутніх були направлені на Дуню, яка сповнена величі і власної самоповаги жестом імператриці показала на Джейн:

- Арештуйте цю дівку, чого це вона біля мого жениха треться?

- Жениха? – князь Оболенський продовжував тримати обличчя, і Джейн дивувалась якими силами йому те вдається. – Ви ж щойно за Григорія заміж збирались.

- Не правда! – Душа знову почала нервувати.

- Але він один неодружений чоловік в цій кімнаті, - співчуваючим тоном пояснила Дуні Хелен.

- Це як? Знову ошукати мене хочете? – Дуня вскочила і кинулась до Михайла. – Ось мій наречений. Тато мені обіцяааав! Ну таточку, правда ж, ви ж домовились! А цей негідник мене кинув можна сказати біля вівтаря!

- Сталось непорозуміння, - відповів Дуні сам Михайло. – Я направляв вам записку з проханням прийняти певну грошову компенсацію. А одружитись не можу, по причині заборони двоєженства. Ось.

Михайло розвів руками.

- Бреше він! – впевнено заявила Дуня, і подивилась на князя. – Нам точно казали, що Яновський не заручений, і навіть не залицяється ні до кого!

- А хто казав? – подався вперед Михайло. Здається, ще мить, і нарешті стане відомим ім’я паскудника, який його підставив.

- Не важливо, - відмахнувся Катеринич, достав з кишені хустку, і протер блискучу від поту лисину.

- Ще й як важливо! – запевнив Яновський. Повернуся до Олександра, пояснюючи: – Мене підставили, і необхідно з’ясувати хто до цього причетний.

- Відповідайте, Йосип Семенович, - м’яко, але холодно наказав князь.

- Я не знаю! – відповів Катеринич. – Про все домовлявся Василь! І бумаги покажіть, що не обманюєте, і справді вінчані в церкві.

- Якщо дозволите? – Михайло почав підніматись з свого крісла, але Дуня як собака сіпнулась в його бік:

- Стояти! Знову втікати буде, хай хтось другий ваші бумаги несе.

- Джейні, люба, документи в нашій кімнаті, - Михайло повернувся до дружини, нагородивши ту сліпучою усмішкою. Дівчина кивнула і метнулась на вихід з вітальні.

- На цигану мене проміняв якусь навіжену, - гірко дорікнула Михайлу Дуня.

- Но-но, - погрозила дівчині пальчиком княгиня Оболенська. – Джейн Яновська, уроджена Навас, із старовинного іспанського дворянського роду.

Джейн повернулась і простягнула Олександру Оболенському шлюбні грамоти. Той мимохіть глянувши на папір протягнув їх Йосипу Катриничу. Він спохмурнів, роздивляючись написане, пошкрябав нігтем чорнило, ледь на зуб не попробував. Нарешті випрямився, повертаючи папірці князю, і повернувся до Яновського:

- І що ви там казали за кумпенсацію?

- Тату, він мене збезчестив! -  схлипнула Дуня. – Я ж люблюууу його! Той шлюб недійсний, недійсний! На каторгу треба цю циганку! В яму її!

- Годі! – обірвав її душевні страждання Оболенський, розуміючи що спостерігати жіночі сльози, навіть коли вони течуть по  подвійному підборіддю, і виблискують в чорних вусах, він не в силах.

- Дякую, Олександр Іванович, - кивнув йому Яновський. – Тридцять тисяч рублів, вас влаштує, Йосип Семенович?

У Катеринича розширились ніздрі,  і знову спітніла лисина. Дуня теж принишкла.

- П’ятдесят тисяч сріблом! – нарешті видав свій вердикт Йосип.

- Не розумію, чому ви одразу не почали з цього? – протягуючи руку Катериничу запитав Михайло. – Я ж вам в листі все детально описав!

- Не отримували ми ніякого листа, - пробурчав, ховаючи задоволений блиск очей брат губернатора. – Ми чекали вас пів дня на заручини, а потім поїхали до вас, щоб виявити пустий будинок. Ну добре, що наше непорозуміння з’ясувалось. Коли гроші передасте?

- А моя рана? А скарга? – глухо озвався Гриша. – У мене ж дірка в дупі! Показати?

По вітальні прокотився дружній кашель. Дами розкрили віяла.

- Еге ж, - підтримала нещасного Дуня, шумно втягуючи соплі. – Хто йому нові штани купить?

- Думаю з тієї суми, що ви отримаєте, люб’язна Дуня Йосипівна, можна буде виділити дві копійки нещасному на одяг, - мило відповіла їй Хелен Оболенська.

- Гроші в Херсоні, - пояснив Катериничу Яновський.

- То не будемо гаяти час, - хлопнув себе по стегнах Йосип. – Карета наша біля входу, поїхали?

- Може ви їдьте, а я приведу себе в порядок, і дожену вас верхи? – запропонував Яновський, показуючи на свій порваний одяг. – Навряд чи в такому вигляді мені дадуть гроші в банку.

- Щоб знову втік? – фиркнула Дуня. – А обід в цім домі коли подають? У мене між іншим всі ці душевні муки викликали звірячий апетит. Сподіваюсь, годуєте ви пристойно?

- Зараз же накажу подавати, - стиснула губи Людмила, відчувши явну зневагу в тоні Дуні. – Ваш приїзд якраз змусив нас всіх затриматись з вживанням їжі.

15.2

Але і після обіду до міста ніхто не вибрався. Як часто це літом буває негода налетіла нізвідки. Небо затягло чернями хмарами, і стіною хлинув дощ. Важкі чорні хмари розривало навпіл спалахами блискавок. Стогнали від вітру дерева в саду. А дорога миттю перетворилась на грязьовий потік.

Тож до все зростаючого незадоволення Людмили Нарчинської, яка б воліла таких гостей ніколи не знати, правила ввічливості вимагали запропонувати приїжджим перечекати негоду.

Чоловіки перебрались в кабінет до Архипа, куди їм подали випивку, та товсті заморські сигари, які презентував Нарчинському князь Оболенський. Жінки ж усамітнились у вітальні.

І тут виявилось, що Дуня Йосипівна боїться грози. Кожен могутній рик з неба викликав у неї гикавку, а два її підборіддя дрижали як холодець. Сполохи блискавки висвітлювали біле як борошно обличчя, з тремтячою нижньою губою, і притиснуті до серця руки.

Джейн стало відверто шкода суперницю. Але довго жалкувати  не довелось – Дуня все ж мала мерзенний характер. Ніби природа і Бог познущались на д нею, наділивши здатністю дратувати ближнього.

- А от у нас, гик! Господи пресвятий! Так от у нас, в Києві, так шо б Ви знали всяких циган і на поріг не пускають, - роздумувала в голос Дуня, гикаючи од страху, і хрестячись всякий раз, як гримів грім. – Женуть їх брудною мітлою! Гик! Дядько так і сказав – ніяких гик! Чорножо..гик!

Княгиня слухала з незворушним виглядом. Їй дужче хотілось би попліткувати з кращою подруго, адже тимчасовий чоловік у сеньйорити Навас виявився цікавим екземпляром. І по бісиках в очах подруги, Хелен відразу здогадалась, що Джейн є що розказати. Але через конспірацію княгиня  тільки кидала тоскливі погляди на іспанку.

- І правильно ваш дядечко сказав, - піддакнула Дуні Людмила. Мимохіть, із ввічливості. Але Дуня розквітла, приосанилась, і випустила  як із ковальського міху повітря з легень:

- От послухайте поради тямущої людини, гик! Ана його, матері його ковінька, гик! Не проходить! – це вже про гикавку було.

Наймичка занесла чай, і Дуня Йосипівна підхопила чашку, жадібно глитаючи напій. Але удар грому призвів до того, що вона підскочила на місці, і розплескала на себе весь вміст чашки. На щастя зважаючи на пору року, чай подавали ледве теплий, і обійшлось без опіків.

- Я піду подивлюсь як там діти, - не витримала Джейн. І Хелен з Людмилою заздрісно подивились їй в слід. Вони на відміну від гувернантки покинути вітальню не мали можливості.

Саша і Софі виявились в дитячій кімнаті. Дівчатка грались ляльками, обряжаючи ті у різнокольорові клаптики тканини. В іншому кутку Орест розставляв фігурки солдатиків.

- Ми готуємось до балу! – повідомила Софі.

«Яка ж вона іще дитина!» - з ніжністю подумала Джейн, і лагідно потріпала дівчинку по волоссю.

- А ви нас скоро покинете? – раптом подав голос хлопчик.

Джейн здригнулась, усвідомивши, що і правда, тепер, коли у Яновського ситуація з Катериничами майже вирішилась її удаваному шлюбу прийшов кінець. А там і завдання князеве виконається.  Все відбувалося так швидко. А здавалось у неї є ще стільки часу. Розібратись в тому, що відбувається в маєтку, пізнати Михайла краще, дізнатись, що таке справжня близькість.

Розуміння ситуації навалилось на дівчину, як важка хмара. Захотілось негайно поговорити з чоловіком. Розібратись, що він планує далі. І водночас це було дуже лячно. Але потім Джейн спохватилась, що п’ятирічний хлопчина не може бути обізнаний про їх з Михайлом домовленості, і вона уточнила в малого:

- Що ти маєш на увазі?

- Ви ж тепер дядькова супутниця на все життя, - пояснив Орест. -  І він забере Вас в Янівку? Чи в  Київ?

- Я не питала в твого дядечка, чи хоче він цього, - відповіла Джейн.

- Я б на його місці щей  як хотів! – запевнив дівчину Орест.

- І Геля скоро приїде, до вас, - подала голос Софі.

- Ви її заміж видаватимете, всі ці дівчачі речі, фу! – наморщив носа Орест, не забуваючи виставляти блискучого солдатика за солдатиком.

- Але ж ти казав, що тобі подобаються бали! – образилась Софі.

- Не правда, ми з Генералом Нельсоном тільки погодились скласти вам компанію один раз! – взявши солдатика з відламаною ногою відповів Орест.

- Нельсон – адмірал, - автоматично поправила його Джейн.

- А адмірал – це як? – мимохіть поцікавився хлопчина.

- Адмірал, це командир цілого флоту.

- А тато обіцяв мені купити цілих десять корабликів, з щоглами  і вітрилами, -  похвалився Орест. – І я теж буду адміралом!

- А мені сукню нову купить! – піддакнула Софі.

- Звідки така впевненість? – не втрималась Джейн.

- У мене від їх вихвалянь вже голова болить, - зітхнула Саша.

- Ти нам заздриш! – уколов її Орест.

- Та я як захочу, мені тато з мамою всі сукні в світі скупить! – осадили його Сашуня. – А кораблів у мого дідуся знаєш скільки? І не якісь вітрильники, а справжні стімботи, вони ці, як їх,  непотопляємі! – останнє слово вона обурено промовила по складах.

- Хвалько, - хмикнув під носа Орест і повернувся до солдатиків.

- Діти годі, не сваріться, - погрозила малечі пальчиком Джейн.

Але всі ці дитячі натяки на Архипові обіцянки виглядали дуже підозріло. Що ж він таке замислив, що розраховує скоро розбагатіти? Невже і правда розраховує на гроші від турків?