Ти мій поганий Дід Мороз

Глава 2 Рита

за шість годин до того

Дикість! Дикість! Дикість! Двадцять перше століття на дворі? Ні, не чули! Мій татусь назавжди застряг в Середньовіччі. Тому що як іще можна назвати те, до чого він мене примушує? І чудово знає, що  я буду вимушена погодитись. У мене не лишилось жодного вибору. Але не сьогодні. О ні!

Я вивертаю кермо своєї автівки, мчу на шалені швидкості, допоки татова служба безпеки не оголосила план перехват. Він не здогадується, що  я спробую втекти. А поки усвідомить, що я відважилась піти на перекір його планам, я вже буду далеко. Мені потрібен час щоб оговтатись!

Мені треба побути на самоті.

Найгірше те, що я все одно зроблю так, як хоче татусь. Я приповзу до нього на колінах як побита собака, і покірно вийду заміж за того покидька якого він для мене обрав. Мене продали, навіть не питаючи чи хочу  я того. Двадцять років свідомого життя я плекала марну надію, що мій татусь не такий кінчений відморозок як про нього говорять. Я сподівалась, що можливо, мене він хоч трішки та пошкодує. Але сьогодні виявилось, що вся та свобода, якою я володіла не більше, ніж примара. Насправді кожен мій крок жорстко контролювався, а плани на моє життя були розписані моїм татусем ще від мого народження.

Я виїхала за місто, не збавляючи швидкість звернула на бокову дорогу, що вела до готельного комплексу «Дніпровська Рив’єра». Мені треба було десь сховатись, загубитись, щоб пережити на самоті свій біль і обурення. Тут я сподівалась найти прихисток на сьогоднішню ніч.

 Глянула на годинник в останнє – шоста вечора. Зітхнула і вимкнула мобільник. Смартфон це переш через що вони можуть мене вирахувати. Я до дрижаків боюсь татового начальника охорони. У Леоніда Бовчара  неживий погляд ящірки. Від одного нього можна накласти собі в штани. Менше всього  вжитті хотіла б, щоб Леонід мене сьогодні знайшов.

Покинула в лісі автівку, з’їхавши в сніг з основної дороги. Так, її знайдуть, і дуже швидко. Але сподіваюсь не здогадаються шукати мене в готелі. Бо цей готель це так очевидно. А татусь має бути трішки вищої думки про мої розумові здібності.

Решту шляху пройшла в темряві, підсвічуючи шлях кишеньковим ліхтариком, який возила в бардачку. Легкі чобітки на підборах не найкраще взуття для таких прогулянок – укатаний сніг ковзає під ногами, я вся зіпріла поки дібралась до готельного комплексу.

Він займав кілька гектарів серед лісу. Був тут і великий будинок з окремими номерами і десятка зо два маленьких одноповерхових будиночків, для тих хто полюбляє усамітнитись.

- Олька рятуй! – я вриваюсь в тепло прикрашеного по-новорічному головного будинку, з великим зусиллям відкриваючи масивні вхідні двері,  і біжу через слизький хол до стійки. Там мене зустрічає дівчина в формі готельного працівника і бейджем адміністратора.

- Рито, ти що тут робиш? – здивовано вирячилась на мене моя єдина подруга.

- Мені треба залягти на дно, - вже тихіше говорю  я подрузі. – У тата геть зірвало дах.

Не така вона вже і подруга, просто гарна знайома, і мабуть, єдина людина у якої я зважилась просити допомоги, бо татусь про неї не знає.

- Але не у нас! – обурено шепоче Ольга. – У нас сьогодні вечірка. Буде повно гостей. Вже через годину почнуть з’їжджатись. У нас немає вільних номерів!

- Олечко, ну будь-ласка. Я прийшла пішки сюди! Ти ж не виженеш мене  в ніч? – на очах закипають сльози. Я справді у відчаї. Мені треба десь побути на самоті. Не  втому будинку барбі, який влаштував мені тато. Там натикано камер у кожному кутку. Я навіть в душі не можу бути впевнена, що черговий німий охоронець з Леонідової когорти не спостерігає за мною. – Мені тільки переночувати в спокої.

- Ну добре, - Ольга бере ключі, щось для себе вирішуючи. Вона надто добра дівчинка.

Дівчина на кілька років старша од мене. Симпатична, в окулярах і з прилизаним волоссям вона виглядає значно старшою, ніж на свій вік. Видно що Оля заморилась – кроки у неї важкі, а плечі трішки зсутулені.

 - Важкий день? – поправляючи на плечах шубку питаю у неї співчутливо я.

- І день. І ніч буде, - погоджується адміністратор готелю. – У нас вечірка для дуже впливових людей. Таку дають тільки у нас і тільки раз на рік. Тож сиди і не висовуйся. Ні при яких обставинах, інакше підставиш і мене і себе.

- Буду тихіше миші в підпіллі, - обіцяю я подрузі.

- Цей будинок у нас в ремонті, - все далі віддаляється від двоповерхового сяючого вогнями дому Ольга. – Тут немає світла. Але все інше працює. Перебудеш ніч в ньому.

- Авжеж!

Я з радістю ступаю між завалів снігу, утиканих маленькими садовими ліхтариками і з кущами в гірляндах. Пейзаж нагадує якусь фентезійну долину – дерева  і кущі в вогниках, над  головами спалахують ліхтарики, клумби з гномами, припорошені снігом лавки, і закуте кригою озерце, яке ми оминаємо по скрипучій доріжці.

Ми відійшли далеченько від основної будівлі. Аж в самий край однієї з алейок. Нарешті Оля відчинила пере мною двері одного з будиночків, пропустивши мене вперед.

- І замкнутись не забудь, - додає мені в спину.

- Дякую.

Я з полегшенням кидаю шубу на підлогу, скидаю чобітки на підборах. Очі поволі звикають до темряви.  В будиночку тепло і затишно. Виситься островом велике застелене ліжко біля дальньої стіни. А те, що не працює освітлення – так навіть краще. Ніхто мене тут не шукатиме.