ЇЇ ангельські очі

Глава 2

-  Олько, Олю! Ось ти де! – захеканий Ілько зігнувся в двоє, віддихуючись. – Там .. до.. тебе цей приїхав… страшний.. не ходи!

-  Ану заспокойся, - Ольга суворо подивилась на малого Ілька, сина конюшого Тараса. Хлопчина був таким малим, що навіть на власні штани ще права не мав, і бігав підв’язавши стару сорочку, явно до нього ношену кимось із старших братів. – Хто приїхав?

-  Жених! – зрештою гордий своєю новиною видав малий. – Але і страшний він! Білий як сметана, а волосся що запечена кров! Олю, а Таська казала, що він дітей їсть, правда?

-  Хіба що тільки неслухняних, - машинально відповіла Ольга, чуючи як хитається під ногами земля, а в грудях бракне повітря. – Ти йди передай Галі що я надвечір повернусь. А пан жених нехай чекає, не до нього мені зараз.

Ілько побіг назад до дому, а Оля незрячими очима дивилась йому в слід. Вона надіялась що наречений не приїде. Що заблукає, передумає, знайде іншу – але не приїде. Ця осінь після обжинків, мала стати для неї особливою. Ще по весні батько обіцяв забрати її на зиму в Москву, щоб представити царю, щоб знайти чоловіка, відповідного їй по статусу. Батько обіцяв дати їй право вибору.

Батько… Він продав її як кріпосну, навіть не питаючи згоди, якомусь поляку! І вишукані сукні, що з самої весни шила вона зі швачками для балів у столиці більше не знадобляться. І жити тут, під Кобиляками, вона більше не буде – клятий іновірець забере її на чужину, подалі від всіх кого вона знала. А тепер виявилось що він ще й страшний – правда це вже не мало великого значення.

Але довго досадувати було не Ольчиному характері. Тож проковтнувши тугий клубок  емоцій дівчина зрозуміла, що в цей непростий момент зсутулилась, ніби хотіла стати маленькою. Вона випросталась – ще не вистачало щоб люди помітили її слабкість. І прокашлявшись цілком собі слухняним голосом звернулась до керуючого, звелівши продовжувати інвентаризацію урожаю.

Власне за цією справою Ілько її і застав – вони з Павлом  Коваленком, відставним  писарем, а нині керуючим маєтку Борковських, закінчували робити чорнові записи по цьогорішньому урожаю. Потім треба було повернутись додому і занести всі записи в єдиний гросбух, та ще й звіт батькові підготувати. Три дні перед цим Ольга була з керуючим по дальніх селах.

А на завтра на хуторі Семенівка планували справляти обжинки. Що скаже наречений, на її бажання бути на святі? Задере носа, бо не гоже благородному пану, яким без сумніву був Ліпинський, пити горілку з холопами та селянами? Ана його! Так йому й треба, зло вирішила Ольга – навмисно піде на гуляння. Поки їх не обвінчали вона не його власність! І .. тут Ольгу осяяло – треба вести себе якомога дикіше, може він взагалі втече в свою Посполиту, як побачить ТАКУ наречену?

Від такої думки дівчина трішки збадьоріла – все ж думка позбавитись ненависного жениха їй припала до смаку. Залишалось лишень придумати як вести себе найневихованіше і найгрубіше. Бо вона, Ольга Борковська, зрештою має право сама обрати собі чоловіка, має право на кохання і поцілунки при місячному світлі, прогулянки озером, компліменти, сміх і перешіптування, любовні записки і захопливі погляди – вона теж має право на всі ті дівчачі радості, про як розповідала їй покоївка Неля.

-  Може Ви, Ольго Семенівно, поїдете в садибу? – запитав керуючий. – Все ж Вам перевдягнутись і причепуритись не завадить, перед женихом.

-  Ох, облиште, Павло Петрович, - лукаво усміхнулась Ольга старому чоловікові, роздивляючись свої брудні порти і просту робочу  сорочку. – Всі вже звикли, що я вдягаюсь так як зручно, а пану Ліпинському має бути все одно, він же женеться на мені не за вроду.

-  То лише тому,  що він Вас не бачив, - заперечив керуючий. – Не можливо бути поруч з ангелом і не обожествляти його.

-  Ви занадто добрі до мене, Павле Петровичу, - Оля зітхнула. Павло Петрович заміняв Ользі батька ось уже сім років, тому в голосі його було повно батьківської гордості, наче це свою дочку він видавав заміж. - Он де староста повертається з обіду, до роботи!

Керучий тільки похитав головою. Вперта Ольга, звикла робити так як їй заманеться – батька щоб виховувати поруч не було. З малку вона була сама пособі – ні братів, ні сестер, ні рідні. Тітка й та жила аж під Харковом, а батько весь час вислужувався при дворі. Матір Ользі заміняла нянька Уляна, а батька – він, відставний полковий писар.

Але їх Оля виросла на диво прекрасною. Коваленко не бачив її матері, та кажуть вродою Ольга пішла в неї – сіроока, світлокоса, повнотіла.  Адам Ліпинський ще не уявляв який скарб йде до нього в руки.

Та Адам так не думав. Наречена не спішила з ним знайомитись, ніби уникаючи його. Слуги сказали, що пані на хуторі. Сонце вже торкнулось обрію, небо затягли тоненькі червоні хмарки – вночі буде прохолодно, а Ольги Борковської в маєтку все не було.  Адам відчував, що терпець його вривається, тож він рішуче спрямував на задній двір – до конюшень, щоб звеліти подати йому коня. Він вирішив сам поїхати і знайти невиховану наречену.

І зіткнувся із вїзджаючим в двір добре одягненим чоловіком в супроводі брудного малого хлопчиськи. Хлопчина ледь зиркнув на нього і побіг до задніх дверей, обдаючи пана ароматами кінського поту, і ще чогось незрозумілого. Його пан зупинився і поклонився Адаму, як того вимагали правила гарного тону.

-  Мої вітання, вельмишановний пане.

-  Ви часом не з хутора? – поцікавився Адам.

-  Так, пане, - відповів сивий чоловік. – Я керуючий маєтком , Павло Коваленко.

-  А господиню маєтку  Ви там не бачили? Мені сказали вона туди поїхала і досі не поверталась.

Керуючий, здається розгубився. Він пожував губами, ніби приміряючи до них слова, і відповів:

-  Вона щойно пройшла мимо Вас, пане. Перепрошую.

І бочком обійшовши збитого з пантеликів Ліпинського, прошмигнув до будинку.

Ольга забігла до власної кімнати, розуміючи, що малий Ілько її мабуть обдурив. Навіть мимовільного погляду на прибульця було досить, щоб зрозуміти – він насправді був дуже красивий, хоча,  як писали в книгах – екзотичний. Ну не міг це бути хтось інший, крім Адама Ліпинського! Адже волосся його й справді було дорогого червоно-коричневого відтінку, а шкіра як і у всіх рудих була світлою.

Але окрім того клятий поляк мав приємне обличчя – правильні риси, рівний ніс жодного разу не зламаний, губи, чітко очертані, вольове  виступаюче підборіддя. Кольору очей вона правда не роздивилась, та встигла помітити що пан був високим, мав широкі плечі , рівну спину, а  в тілі його не було і краплі зайвої ваги. Пан був дорого вдягнений, і пахло від нього парфумами.

-  Ванну? – запитала Неля, дівчина, що була Ользі і подругою і покоївкою. – Я тут сукні розклала, яку одягнете: рожеву чи жовту?

-  Облиш! – махнула рукою Ольга. – Багато честі пану Адаму, щоб я для нього перевдягалась.

Неля так і охнула, стидливо прикриваючи рот рукою.

-  Та як же так? Пані, одумайтесь. Бачили який він страшний, чи ж ватро починати знайомство з образ?

Ользі він страшним не здався. Але ж має бути як і всі поляки гордим, то може й втече після їх першого знайомства. І хитро посміхнувшись, звеліла покоївці полити їй на руки, щоб вмитися. На тому приготування й були закінчені – ані косу не переплела, ані вонючі штани не змінила.

Коли Ольга зайшла в їдальню, її поява зчинила фурор – Павло Петрович подавився аперитивом, а у гостя на щоках виступили червоні плями.

-  Шановний пане, дозвольте представити Вам Ольгу Семенівну Борковську, - ледь прокашлявшись видавив з себе червоний як рак Коваленко. – Ольга Семенівна, дозвольте представити вам Адама ЛІпинського.

Адам вскочив із стільця як ошпарений, нервово мнучи лляну серветку. Всі його заготовлені холодні офіційні слова застрягли в горлі. Перед ним стояло опудало – брудне, вонюче, виряжене в чоловічі штани і холопську сорочку. Мокре волосся обліпило її голову, за мішкуватою одежею точно не видно було чи то хлопчик, чи дівчина, ні грудей не видно, ні стегон. Вона зиркала на нього з –під лоба сталевими очима, як загнане звіря.

-  Не дивно, що її батько уклав цей шлюб не вивозячи пані в люди, - вирвалось у Адама.

Йому здалось, що Ольга зашипіла, і махнувши косою вилетіла з їдальні. Його вражений погляд пік їй між лопатками. А шокований Адам не сів – впав назад на стілець, проклинаючи той день, коли згодився їхати до неї.