Крила Аріадни. Частина 3. Блакитне і багряне полум'я

3. Пропозиція Вольдемара (2)

***

Як Аріадна і припускала, Іно був надзвичайно вражений, побачивши першим після свого пробудження клона Луки в якомусь підвальному приміщенні. Проте одразу накинутись на нього хлопцю завадили три вагомі речі: перше — він був зв’язаний, друге — Голубєв не мав при собі талісману, а третє — клон Луки виявився не один. Поряд з ним стояли Вольдемар і Ванда. Голубєв поневолі зблід від присутності такої компанії. Він ще раз міцно заплющив очі, думаючи, що це досі продовжується сон. Але примари не зникали. Інокентій нервово глитнув.

— Довго ж ти дрих, — невдоволено протягнула Ванда. — Так і зістаритись можна.

— З якої нагоди збір? — процідив крізь зуби Голубєв, намагаючись перебороти деякий страх у грудях. — Чи для того, аби прикінчити якогось Янгола, потрібна сила трьох Вершників?

— Хлопче, якби ми хотіли тебе прикінчити, то давно це зробили б, — сказав Вольдемар, знімаючи з голови капелюха. — А так ти досі живий.

— З чого така люб’язність від Вершника? — зневажливо кинув Іно. — Паскудам захотілося добру справу зробити?

Страх відразу кудись зник, щойно пролунав голос Вольдемара. Інокентій відчував ненависть до цієї людини, яку і за людину не вважав. Саме Вершник Смерті забрав душу Домініки. Ніколи хлопець йому не пробачить такого. Був би в нього талісман та вільні руки, він змусив би старого повернути душу сестри будь-якою ціною. Натомість Голубєв виглядав настільки безпомічним перед найлютішим на рівні з Феліксом ворогом, що самому від себе становилось гидко. Не таким чином Іно уявляв наступну зустріч із Вольдемаром.

— Я б не радив тобі огризатися, Голубєве, інакше я легко виправлю цю помилку, — сказав клон Луки.

— Нашого гостя можна зрозуміти, не варто його сильно засуджувати за гострий язик, — промовив Вольдемар. — Але і він повинен проявляти повагу і ввічливість…

— Пішов ти! — відрізав Іно, ледве стримуючись, аби не плюнути йому в обличчя. — Зі сволотами ввічливим бути?! Я ліпше землі наїмся!

Ванда підскочила до хлопця й штовхнула його обличчям до підлоги, натиснувши зверху на голову ногою.

— А ти і наїсися, якщо не навчишся підбирати слова. Я особисто тебе нею нагодую! Не забувай, хто стоїть перед тобою!

— Вандо, облиш його, — наказав Вольдемар. — Я впевнений, після нашої розмови Інокентій змінить свою думку про нас.

— Нам немає про що говорити, — кряхтів хлопець. — Тому краще покінчіть зі мною тут і зараз!

— Я так не думаю. Ми знайдемо спільну тему для бесіди. Нею може стати, наприклад, твоя сестра.

Якщо Вольдемар вважав, що згадка про Домініку втихомирить Голубєва, то дуже помилився. Мало не з тваринною люттю він викрутився з-під ноги Ванди, прудко підхопився на свої та метнувся до Вольдемара. Але старому навіть тростини діставати не було потрібно. Він легко ухилявся з руками в кишенях, коли Інокентій намагався влучити в нього ногами. Через декілька невдалих спроб Голубєва, Вольдемар потужним, як для старця, ударом заїхав йому в обличчя. Іно аж обернувся навколо своєї осі та знову повалився на підлогу. Тільки цього разу клон Луки насів на хлопця, притиснув його коліном до землі і відтягнув назад голову за волосся. З розбитого носа Інокентія хлюпала кров, а Вольдемар знову запхнув руки до кишень.

— Невже ти вважаєш, що твої навики бойових мистецтв перевершують мої? — насмішкувато запитав він. — Хлопче, мені сто сім років, з них близько ста я служу Мальдерані. І за цей час я вдосконалив багато навичок, окрім володіння своїм талантом. Тому не будь наївним і не витрачай даремно свого часу.

— Я ніколи не залишу спроби вцілити тобі в пику, — прошипів Іно, ковтаючи кров. — За те, що ти витворив з моєю сестрою… Клянуся, я з того світу повернусь, але помщуся!

— Впертість не завжди похвальна. Тому я проявлю наполегливість і змушу тебе вислухати мене. Я впевнений, моя пропозиція не отримає негативної відповіді. Без зайвих слів, хочу запитати: хочеш повернути Домініці душу?

Іно нічого не відповів, але спалах очей сказав усе за нього. Вольдемар набрав повітря глибоко в груди і різко його видихнув. З його рота виринула блакитно-сіра димка, яка одразу линула кудись уперед. Вольдемар неначе вхопив її рукою та тримав поряд із собою, не даючи рухатись далі, хоча клубні диму звивались в його руці. Серце Голубєва стиснулося. Він здогадався, що це…

— Ось душа Домініки Голубєвої, — промовив Вольдемар. — Варто мені відпустити руку, і вона повернеться назад до тіла, якщо воно фізично ще живе.

Інокентій смикнувся, і клон Луки сильніше потягнув його за волосся. Ванда розсміялася, дивлячись на безпорадність хлопця. Він виглядав ще жалюгідніше, аніж Аріадна, коли перебувала в полоні мальдеранівців.

— Я бачу, ти вже зацікавився, — із задоволенням промовив Вольдемар. — Ти, я думаю, знаєш, що відбувається з душами, які я поглинаю. Вони не потрапляють ні в рай, ні в пекло, а вічно витають в небутті. Навіть моя смерть не здатна їх звільнити. Це можу зробити тільки я за власною волею та бажанням. А що може бути гіршим, аніж провести вічність у небутті?

— Покидьок, — з ненавистю прошепотів Іно. — Я не знаю, що з тобою зроблю, але змушу відпустити душу Ніки, а тебе відправлю в низини пекла, де навіть небуття здаватиметься раєм!

— А ось тут наші стежини сходяться, хлопче. Річ у тім, що я бажаю полегшити тобі задачу, Іно. Тебе ж так друзі називають? Навіщо напружуватися, вигадувати хитромудрі плани помсти і сипати прокльони, якщо ми можемо домовитись? Ти погодишся на мою пропозицію, а я відпущу душу твоєї сестри.

Інокентій насторожено насупив брови. Не кожного дня до нього звертаються Вершники з подібною люб’язністю. Тим паче стосовно Домініки. Тепер хлопець завмер, питально дивлячись на старого. Він не міг зрозуміти, його розігрують чи що?

— Яка ще пропозиція? — запитав Іно.

Вольдемар знову поглинув душу Домініки, хоча та і намагалася вирватись. Потім старий дав знак клону Луки, щоб той розв’язав хлопця і відпустив. Голубєв відповз до стіни, прийнявши сидяче положення, і рукавом витирав кров з обличчя. Ванда дістала із сумочки хустинку й кинула її Інокентію.

— Моя пропозиція найбанальніша, — сказав Вольдемар. — Допоможи нам перемогти на Битві Сил, і я звільню душу твоєї сестри.

— Звісно, що ще ви могли б запропонувати? — іронічно мовив Іно, не дивуючись бажанню Вершників. — Тільки яким чином? Тишком-нишком перерізати горлянки Архангелам?

— Ти, виявляється, кровожерливий, — задоволено зауважив старий. — Але в нас дещо інші плани щодо перемоги ВСІХ іліаннівців за раз.

— І чим я тут зараджу? Я звичайний Янгол. Боюся, не до того ви звернулися.

— О ні, ми якраз за адресою. А щодо того, що ти «звичайний Янгол»… Невже тобі досі ніхто нічого не розповів?

— Про що?

Вершники закотили очі. Певна річ, радники тримають язика за зубами. Дивно, що Аріадна досі не пробовкалась про невеличку таємницю Голубєвих.

— Іно, в тебе набагато більші можливості, ніж ти думаєш, — сказав Вольдемар. — Твоїй силі думки немає рівних. Просто ти користуєшся лише мізерною долею своєї сили, хоча зі своїм потенціалом здатний руйнувати цілі світи або створювати нові.

— Ага, а ще викликати чупакабру та Діда Мороза, — реготнув саркастично Іно. — Ви про що говорите, люди? Які світи? Я з вами, чорнокрилою наволоччю, ледве можу впоратись…

— ВЗАГАЛІ не можеш, — насмішкувато виправив клон Луки.

— Річ у тім, що радники побоялись вашої з сестрою сили та її виходу з-під контролю, а тому запечатали її, залишивши вам «безпечну дозу», — пояснив Вольдемар. — Ви з Домінікою навіть не здогадуєтесь про свою справжню могутність.

— Маячня, — фиркнув Іно. — Бажаєте поприколюватись, поглузувати?

— Невже ти вважаєш, що ми, Вершники Мальдерани, витрачали б дорогоцінний час на якогось таргана? — процідила Ванда.

— Я не вірю жодному вашому слову, — похитав головою Іно. — Радники обов’язково поставили б нас до відома про наші можливості. Знаючи їх ненависть до мальдеранівців, радники використали б нас проти вас. А так жодного натяку. Мене і сестру навпаки всіляко обмежували. Це диво, що нас назначили Хранителями.

— Іно, Іно, Іно, ти же знаєш, які боягузи зібралися в Раді Консулату Іліанни. Вони побоялися рятувати Доброславську з нашого полону. А намагатися приборкати вашу шалену силу і поготів. Її практично неможливо контролювати, і навіть заради нашого знищення радники не ризикували за це братися.

— Хай навіть так, але нам про це сказали б. Ми із сестрою не дурні, поставилися б до цього з розумінням.

— Ти справді так вважаєш? — голосно засміявся Вольдемар. — Хлопче, велика і необмежена сила спокушає. Обов’язково настав би момент, коли ви своє «розуміння» запхнули б далеко-далеко… Хіба ти не поступився б «розумінню» зараз, бажаючи більш за все помститися мені за сестру? Тому не треба «ля-ля». Рано чи пізно ви почали б шукати спосіб, як зняти свої обмеження. Це і є причиною, чому Рада Консулату вам і словом не обмовилась.

— Звісно, що не обмовилась, бо це все брехня, — впевнено сказав Іно. — Як вони можуть обмовитись про неіснуючі речі?

— Здається, він тупий, — сказав із вердиктом клон Луки.

— Погоджуюсь, — піддакнула Ванда.

Вольдемар важко зітхнув. Він гадав, що домовитися з Інокентієм буде легше.

— Іно, подумай-но логічно, — запропонував старий. — Коли ви ввірвались до Пристанища для спасіння Доброславської, Домініка відділилась від вас для пошуків Ванди. Побачивши тебе, я одразу здогадався, що твоя сестра також присутня і обов’язково зробить спробу помститись вбивці Микити Рибака. Тому я відразу відправив до Ванди на оборону з тридцяток сильних Демонів. Домініка вклала їх мертвими чи не за одну мить. Одночасно тридцяток і навіть не торкаючись до них! — наголосив Вольдемар. — Я б і сам не повірив, якби мені про це не повідала сама Ванда.

— Коли твоя сестра ввірвалась до лазарету, у цих Демонів раптово голови прокрутились мало не на 360о, варто було Голубєвій одарувати їх своїм поглядом, — підтвердила жінка, і навіть в неї пробігли по тілу мурашки.

— Такого просто бути не може, — пробуркотів недовірливо Інокентій. — Моя сестра на таке не здатна.

— Вона НЕ БУЛА здатна до пори до часу, доки обмеження її сил не дали слабину, — сказав Вольдемар. — У Домініки нестабільний характер, тоді як в тебе більш врівноважений. Ти просто не допустив, щоб твої бар’єри дали тріщину, бо намагаєшся тримати під контролем почуття та емоції, дієш більш розсудливо. А ось Домініка втратила контроль, варто було зустрітися з Яном.

— Яном? Це той, що вбив Микиту, нашого друга дитинства? — перепитав Голубєв. — Ми його запечатали дуже давно.

— А ми знову розпечатали, — відповіла Ванда. — Домініка знову зустрілася з Яном та його напарником Едгаром нещодавно, в травні. Вони саме напали на іншого Микиту, тільки вже Рибака. Тоді у твоєї сестрички трохи «з’їхав дах».

— А насправді дали слабину обмеження, — уточнив Вольдемар. — І вона, сама того не усвідомлюючи, перетворила їх обох на мішки з тельбухами.

— Цього не може бути, бо Ніка відразу мені про все розповіла б! У нас немає таємниць.

— Схоже, одна таки була. Як же їй зізнатися братику, який не вбив ще жодної людини, що вона стала таким монстром? Це була таємниця між нею та Рибаком. Але ми не могли залишити все так, як є, бо твоя сестра становила для нас серйозну загрозу. Тому ми попросили Фелікса передати Раді Консулату через Аріадну, щоб вони поновили бар’єри.

— Хочете сказати, Аріадна також знала? — недовіра Інокентія поволі відступала. — І вона мовчала?

— Їй наказали мовчати, хоча вона була проти. Рада знову запечатала Домініку, і все повернулось на свої місця. Втім, ненадовго, бо наша люба Ванда, — старий докірливо зиркнув на жінку, — вбила Микиту Рибака, чим спровокувала черговий зрив Домініки.

Тепер Іно пригадав, який погром сестра вчинила в кімнаті Рибаків, коли повернулась до Консулату після Москви і дізналась про смерть Микити. І ще більше розумів, чому Ельза, могутня заклинателька, опинилась поряд з Домінікою, щойно їй про це повідомили. Він також пригадав, що в дитинстві на них обох наклали якесь закляття, буцімто оберіг, і час від часу його перевіряли. Голубєв був вражений почутим… Тепер він починав вірити Вершникам, що для нього було нонсенсом!

— Божевілля якесь, — хитав головою Іно. — Божевілля!

— Божевіллям було нам до тебе звертатись, — відказав Вольдемар. — Але так вже сталось, що ми втратили Фелікса, а з ним вагому перевагу над іліаннівцями. Треба заповнити цю нішу. Я зарікався коли-небудь звертатись до тебе або Домініки, але в нас не залишилось вибору.

— А ви не боїтеся, що не зможете контролювати мою силу? Адже іліаннівці були нездатні на це.

— Саме тому я і зарікався. Але випадок із твоєю сестрою показав мені, що існує на світі одна людина, яка здатна це зробити.

— Каміла? — здогадався хлопець.

— Саме вона. Сильна ілюзіоністка, яка декілька років вводила в оману цілісінький Консулат. До того ж її талант породив водночас інший — гіпноз, який Каміла розвивала вже власними зусиллями. Іно, я пропоную тобі вигідну справу: ти допомагаєш нам, натомість ми вчимо тебе цілковитому контролю над твоїми здібностями, завдяки чому ти отримаєш могутню силу, яку ще не бачив світ. До того ж я відпущу душу твоєї сестри. Чи це не гідна винагорода? Ти і Домініка — улюбленці Сил, бо вас нагородили таким даром. Якщо він є, то ним треба користуватися, а не приховувати. Іліаннівці не здогадалися навчити вас контролю здібностями, натомість запечатали їх майже під чисту, залишивши у ваше розпорядження мізер. Радники приховували це, всіляко вас подавляли. Я знаю, що вони не надто вас жалували. Радники просто боялись. Їм було вигідно посилати вас на всілякі пекельні завдання, щоб вас там вбили. Тоді вони просто позбулися б зайвих клопотів. Невже ти бажаєш і надалі співпрацювати з ними?

— Те, що в Раді зібралось одне брехло, я і без вас знаю, — промовив Інокентій. — Але навіть це не варте перемоги Мальдерани.

— І навіть душа сестри?

Іно стиснув зуби. В нього серце краялось, бо хлопець віддав би хоч весь світ, аби тільки душа Домініки знайшла своє умиротворення якщо не в тілі, то принаймні в потойбіччі, а не вічно витала у небутті. Але розумів, що вчинить егоїстично, і навіть Домініка не схвалила б його вибір.

— Можна два запитання особисто до тебе, Вольдемаре? — раптом звернувся Голубєв до старого.

— Певна річ.

— Як багато душ ти поглинув за своє життя?

Вершників дещо здивувало подібне питання.

— Близько десяти тисяч, — відповів Вольдемар.

— А чому ти бажаєш, аби перемогла Мальдерана? Ти хочеш просто змінити світ чи владарювати над ним?

— Для мене найголовніше, аби світ змінився. Це мета мого існування. Влада в даному випадку має другорядне значення.

— Отже, якщо переможе Мальдерана, то ти зможеш без вагань піти на упокій?

Вольдемар підозріло подивився на Голубєва.

— Ти до чого хилиш, Іно? — запитав він.

— Я більш за все на світі мрію, аби душа Ніки була вільною. Але жертвувати цілим світом заради однієї душі було б нерозсудливо з мого боку. Я можу вам допомогти одержати перемогу на Битві Сил. Але натомість ти звільниш усі душі, які поглинув. Усі до однієї!

— Ти з глузду з’їхав, щеня?! — гаркнув клон Луки. — Ти не в тому стані, аби торгуватися і встановлювати умови!

— Вам потрібна моя допомога. Самі казали, що зарікались коли-небудь мати зі мною справу, але вимушені, — промовив Іно. — Тому тут скоріше я буду диктувати правила, бо це потрібно в першу чергу вам. Вольдемаре, ти відповів, що для тебе найголовніше змінити світ, а влада вторинна. Я знаю, що на поглинутих душах зараз тримається твоє життя. Чи готовий ти після перемоги Мальдерани віддати його? Поміть, не «до», а «після», коли вже матимеш результат. Адже сам казав — змінити світ є твоїм сенсом існування.

Вершники перезирнулися між собою. Голубєв знову почав раціонально мислити, а не піддаватись впливу почуттів та емоцій. І те, які він поставив умови, дуже вразило мальдеранівців. Що для них найогидніше, хлопець дійсно був їхнім останнім шансом.

— Тобто, ти хочеш, щоб в обмін на твою допомогу я відпустив усі поглинуті душі, коли Мальдерана переможе? — перепитав ще раз Вольдемар.

— Так. Це мої умови, і ніяк інакше.

— Забудь про це, — відрізав старий.

— Чому ж так? — вдав здивування Інокентій. — Може, ти насправді бажаєш керувати світом, і тому не хочеш залишати своє «дітище» на інших? Тому і не погоджуєшся на смерть. Вольдемаре, ти звичайна людина, яка прагне влади. Не розповідай мені про якусь велику мету. І ти, і всі твої поплічники — звичайні корисливі люди.

Зникла десь витримка Вольдемара, бо тремтячі руки його видали. Він відверто спопеляв поглядом Голубєва. Інокентій чудово розумів, що грає з вогнем, і його запросто можуть прибити, мов муху. Але на старого звернули очі Ванда і клон Луки. Хоч їх обурили умови Інокентія, але їм було цікаво, що відповість на доволі провокаційні питання Вольдемар.

— Я згоден, — раптово відповів старий.

— Ти ЩО?! — перепитала Ванда.

— Я згоден, — повторив Вольдемар. — Задоволений, Інокентію Голубєве?

— Цілком, — кивнув хлопець. — Ти клянешся у разі перемоги Мальдерани відпустити поглинені душі? Клянешся іменем Сил?

— Клянуся.

У Ванди і клона Луки округлились очі. Вони і подумати не могли, що якийсь хлопчак диктуватиме Вольдемару умови, на які він неохоче, але погодиться.

— Тоді і я згоден, — сказав Інокентій.

Клон Луки віддав Голубєву його талісман Єдності Стихій. Вольдемар підійшов до Іно й закотив рукав його футболки. Старий вивів пальцем на плечі хлопця якийсь невидимий символ, але відразу після цього по всій руці Інокентія виступили темні письмена.

— Це закляття, яке стримує твої сили, — показав Вольдемар. — Зараз ти повернешся до Консулату і робитимеш вигляд, ніби нічого не трапилось. Але завтра опівночі ми чекатимемо тебе на ставці Гітлера, де ти будеш навчатися контролю над своїми думками.

— Якщо я повернусь до Консулату, то не зможу вийти звідти, — відповів Іно. — Мене випустили назовні за порученням Ради. А так ніхто не має права покидати Консулат.

— Саме в цих цілях я послаблю обмеження, — промовив старий, змінюючи деякі символи в заклятті. — Але тільки трохи, щоб ти не накоїв дурниць раніше часу. Ось і буде тобі перше завдання — скористатися своїми збільшеними здібностями, аби непомітно вибратися з Консулату. Попрактикуєшся зарання.

— А ти не боїшся, що за допомогою своїх здібностей я змушу тебе відпустити всі душі?

— Повторюю, я послаблюю ТРОХИ! — наголосив Вольдемар. — Якщо ти почнеш впливати на мене своїми думками, я це вчасно відчую. Хоч я не вроджений заклинатель, але за своє життя достатньо добре вивчив мову літа, аби створити для себе елементарні захисні закляття. Навіть від твого таланту.

Інокентій, сам того не бажаючи, злегка усміхнувся. Варто було йому подумати про те, що розбитий ніс повинен загоїтись, як кровотеча майже відразу зупинилась.

— Бачиш, як швидко ти вчишся? — похвалив Вольдемар. — І які можливості в тебе є. А я лише на краплинку привідкрив твої здібності. Вражаюче! Якщо їх використовувати на сто відсотків, ти можеш стати непереможним, безсмертним. О, Іно, ти станеш богом!

— Бути богом я не маю бажання, його функції виконують Сили, — відказав Іно. — Якщо я дійсно володію такими потужними здібностями, то після допомоги попрошу вас знову їх запечатати.

— Хлопче, не сміши мене. Той, хто отримує подібну силу, ніколи не зможе від неї відмовитись.

— Я знаю, — кивнув Іно. — Саме тому і прошу зарання запечатати мене, щоб ця сила не спокушала.

— Цікава ти людина, Іно. Я подібних кадрів не зустрічав.

— Скажіть мені краще ось що… Арія, виходить, за вас? — раптово запитав Голубєв.

— З чого ти так вирішив?

— Бо вона переховує Фелікса, та й Лука, — хлопець зиркнув на клона, — у неї частий гість, наскільки я зрозумів.

— Не знаю, порадую тебе чи розчарую, але Доброславська ніяким чином до нас не причетна, якщо тебе це так турбує. Те, що вона переховує Фелікса, чисто її власна ініціатива. Та й Фелікс більше не з нами.

— Тобто «не з вами»? Він відмовився від служіння Мальдерані?

— Ні. Це ми відмовились від Фелікса, бо він став для нас баластом. З дня на день він сконає. А якщо і виживе, то оклигає дуже і дуже нескоро. Фелікс нам більше не потрібен, тому хай Доброславська ним опікується. Вона про це давно мріяла.

Хоч тут був присутнім несправжній Лука, але клона обурювало подібне ставлення до Фелікса не гірше справжнього Вершника Голоду. Навіть Інокентій був захоплений зненацька словами Вольдемара, і до нього закралась крапля співчуття до ненависного Фелікса.

— А Лука навідує Доброславську тому, що Фелікс просто його найкращий друг, — продовжував Вольдемар, але казав це саркастично, неначе зневажав їхню дружбу. — Коли Фелікса не стане, Лука ніколи більше не з’явиться в житті Доброславської. А може навіть просто вб’є… Жарт, — насмішкувато кинув старий, побачивши, як зблід Голубєв. — Але Доброславську чекатиме та ж участь, що й усе людство після Битви Сил. Цього вже не віднімеш.

Голубєв нервово стиснув зуби, не зводячи погляду з Вольдемара. Але був спокійним принаймні в тому, що Аріадна не в одній упряжці з мальдеранівцями.

***

— Б2.

— Промах. Ж9.

— Промах. Д4.

— Влучила.

— Д5.

— Влучила.

— Д6.

— Вбила. Ти що, всі кораблі мої бачиш?

— Ні. Я інтуїтивно.

Доки на кухні варився суп, Аріадна з Лукою сиділи в кімнаті Марго та у звичайних зошитах проставляли крапки або хрестики, граючи в «Морський бій». Була доволі пізня година, але чоловік не поспішав покидати Доброславську. По-перше, він таки турбувався про неї, знав, що зараз дівчині на душі дуже важко. Тому намагався розмовами чи якимсь іншим способом відволікти її від обтяжливих думок, навіть дитячою грою. А по-друге, Лука чекав на повернення свого клона. Йому було цікаво, чим закінчилася розмова Вольдемара з Голубєвим і чи вдалося їм про щось домовитись. Судячи з годинника, спілкування було довгим. Або хлопець просто не настільки швидко опритомнів.

У присутності Луки Аріадні дійсно стало набагато легше. Якби вона залишилась наодинці зі своїми хвилюваннями, то геть втратила б розум. Лев після огляду Фелікса повідомив їй, що його стан повільно, але покращується. Проте сказати впевнено, що це хороша новина, дівчина не наважувалась, за що нестерпно себе картала. Знову закрадалися сумніви, чи правильно вона робить? Заради своїх почуттів Аріадна пожертвувала багатьма не менш важливими людьми та речами. Хіба це не егоїстично з її боку? Хіба за це її не можна назвати зрадницею? Можна. І дівчина розуміла лють Інокентія. Вона заслужила на це. Краще б він її ніколи не знав.

— Мала, ти чуєш мене? — пролунав, мов крізь вату, голос Луки. — Ти на Землі чи на Місяці?

— Вибач, я задумалась, — промовила Доброславська. — Зараз мій хід?

— Отож-бо!

— Добре, тоді… А10.

— Йоперний карась, — вилаявся чоловік. — Влучила!

— А9.

— Вбила… Я знову програв, — Лука відкинув на стіл зошит з олівцем. — Зізнавайся, ти підглянула мої кораблі, коли я виходив на перекур?

— Я нічого не підглядала, бо перевіряла суп, — ображено відповіла Аріадна і раптом сплеснула в долоні. — Дідько! Суп!

Прожогом вона кинулась на кухню, одразу вимикаючи вогонь на плиті. Добряче обпікшись кришкою від каструлі, Аріадна зазирнула всередину. Майже вся рідина встигла википіти. У результаті вийшла рідка каша. Дівчина засмучено зітхнула і накрила кришкою зіпсований суп. Доведеться робити бутерброди.

— Що, не вдалась вечеря? — зі смішком запитав Лука.

— Це все ти винен, — пробуркотіла Аріадна. — Відволік мене своїм «Морським боєм»… Тупа дитяча гра.

— Але в цій грі ти виграла з рахунком 4:1. Мав же я якось тебе підтримати, чи як там…

— У чому підтримати? Мені не потрібна ніяка підтримка, я себе чудово почуваю.

— Правда? — недовірливо протягнув Лука, спираючись на стіну. — Я що, не бачив тебе після зустрічі з Голубєвим? І я що, не чув твої схлипування в кімнаті?

Аріадна із соромом відвернулася. Вона намагалася стримати сльози від образи, але не змогла. Доброславська не надто зраділа, що про це знав Лука. Тепер кепкуватиме дуже-дуже довго.

— Знайшла через кого сльози лити, — презирливо фиркнув чоловік. — Інокентій Голубєв — хробак.

— Не кажи так про нього! Іно мій друг!

— Друзі так не чинять. Друзі не підбивають вбити кохану людину. Знаєш, дивлячись, як тебе тягнув Голубєв і як ти від нього виривалась, я не здивувався б, якби він дав тобі ляпаса.

— Іно ніколи не підняв би на мене руку, — промовила Аріадна. — Принаймні доки я звичайна людина.

Вона згадала випадок ще на перших тижнях їхнього знайомства, коли вступила в поєдинок з Інокентієм, бажаючи довести, що здатна за себе постояти.

— Якщо це так, то похвально, — кивнув Лука. — Бо тільки слабак здатний підняти руку на жінку.

— Це каже той, чиєю суперницею на Битві Сил є неповнолітня дівчина, — підмітила Доброславська. — І яку ти вже намагався вбити.

— Розбірки між Воїнами Сил в розмову не вплутуй! В цій війні байдуже, хто твій суперник, якого віку і статі. Якщо він ворог, то його треба вбити або запечатати. Тому мої слова стосуються звичайного життя. Повір, дівчинко, я не отримую насолоду від того, що доводиться вбивати всіх підряд, в тому числі дівчат і жінок. В мене самого донька.

— Тоді нащо ти це робиш, Луко?

— Інколи треба жертвувати своїми принципами, щоб захистити когось близького. Як ти пожертвувала своїм бажанням врятувати людство і допомогти іліаннівцям у Битві Сил заради Фелікса, так і я жертвую деякими своїми моральними устроями. Хоч це мені огидно. Я б залюбки тягався з кимось іншим, а не з Райською.

— Ненавиджу цю війну між іліаннівцями та мальдеранівцями, — фиркнула Аріадна.

— Мальдеранівці ненавидять її не менше твого, — відповів Лука. — Тільки такі психічно нездорові особи, як Ванда, отримують від неї насолоду. Повір, навіть серед мальдеранівців є багато людей, які не бажають битися і вбивати. Але вони не бачать іншого вибору. Серед них є багато добрих, порядних, чесних осіб, зі своїми сім’ями і дітьми, яких дуже люблять. Просто вони бажають зробити світ кращим.

Лука взяв з полички тарілку. Аріадна вражено спостерігала, як він черпаком наповнює її до країв тією дивною стравою, що, по-ідеї, мала бути супом.

— Отруїтися хочеш? — запитала Доброславська.

— Не дочекаєшся такого щастя! Я просто настільки голодний, що мій шлунок навіть миш’як переварить, — сказав байдуже чоловік. — Але щиро сподіваюся, що Марго краще готує.

— За це не хвилюйся. Талант до куховарства їй дістався від батька.

Але щоб скласти компанію Луці, Аріадна також насипала собі подобу супу. На диво, вийшло навіть смачно. Чоловік трохи поглузував з кулінарії Доброславської, але все з’їв під чисту.

— Між іншим, я теж непогано готую, — виправдовувалась Арія. — Тато навчив нас із Марго. Тільки якщо вона все ловила на льоту, то мені треба було декілька разів показати і розтовкмачити. Вона завжди й у всьому була кращою за мене. І розумніша, і гарніша…

— А в Марго були хлопці? — поставив несподіване запитання Лука.

Аріадна аж подавилася. Вона ніяк не чекала, що Лука буде цікавитись у неї подібним. Хоча в кого йому цікавитись, як не в рідної сестри Марго?

— Ну-у-у… — протягнула Доброславська, відставляючи тарілку вбік. — Марго завжди подобалась хлопцям, вони бігали за нею табунами.

— А з кимось вона зустрічалась? — продовжував розпитувати Лука. — Кохала когось? Скільки в неї було хлопців або чоловіків?

— Хоч Марго була популярна, але дуже рідко відповідала комусь взаємністю. Пам’ятаю, до загибелі батьків їй якийсь Рома подобався. Потім у селі дідуся і бабусі вона симпатизувала одному юнакові, але то було несерйозно. Доки в інституті вчилася, то зустрічалася з одногрупником Максимом. Але ці стосунки тривали всього два місяці, бо він вимагав від Марго більше уваги для себе. А вона весь свій час віддавала або навчанню, або моєму вихованню. Потім влаштувалась у твою компанію, і знову всю себе присвячувала роботі, щоб нас прогодувати. А навіщо тобі це?

— Мені ж цікаве минуле моєї дівчини, — відповів Лука і навіть полегшено зітхнув. — До того ж я хотів знати, чи не належало її серце комусь іншому. А то раптом вона кохала когось, а тут я раптово намалювався?

— І що, тебе це якось зупинило б?

— Ні, — хитнув самовдоволено головою Лука. — Просто щоб я знав, кому шию треба скрутити, аби не заважав.

— Луко! — докірливо вигукнула Аріадна.

— Я жартую. Мені потрібно це знати, аби обрати стратегію, як підійти до Марго.

— А хіба ви… так би мовити… не зустрічаєтесь?

— Марго мене побоюється. Звикла, що я її начальник. Тримається дещо на відстані.

— Дай їй час звикнути, — попросила Аріадна. — Марго завжди до тебе ставилась із величезною повагою і обожнюванням, ти для неї справжній взірець. А тут цей взірець проявляє до неї такі почуття! Я сама почувалася розгубленою, відколи почала близько спілкуватися з Феліксом, хоч свої почуття він вміло награвав…

Ось так поволі Арія наблизилась до теми, яка не давала спокою Луці. Звісно, він міг би вибовкати, що Фелікс так само закоханий в Аріадну, як вона в нього, але не хотів порушувати обіцянку мовчати.

— Якщо ти знаєш, що Фелікс тебе дурив… Чому ти йому допомагаєш? Ти ж його мала б ненавидіти.

— Чесно, Луко, — почала задумливо дівчина, мішаючи в тарілці суп, — згадуючи всі минулі події… Інколи я хочу притиснути Феліксові до обличчя подушку і спостерігати, як він останній раз вдихне повітря… Мені здається, що це вирішило б усі мої проблеми…

Хоч Лука і вдавав безтурботність, схиливши голову на руку, але всередині починав нервувати.

— І що ж тобі заважає це зробити? — питався він.

— Не знаю… Я досі не можу його пробачити. Мені досі боляче. Але залишати Фелікса в біді я також не можу. Знаю, що це невдячна справа, що ніколи не буде взаємності з його боку. Дідько, я кохаю його, мов дурепа, незважаючи ні на що! Інколи дивлюсь на себе зі сторони і розумію, яку марну справу роблю. Нормальна людина чхала б на все! Як у Фелікса було безліч спроб мене вбити, так і я мала шанси. Могла б просто покинути його на розправу радникам — і все, вуаля! Але не зробила цього і досі намагаюся боротись за його життя.

— Тобто, я можу бути спокійним, що ти раптом не захочеш придушити Фелікса?