Коханка (не)святого Валентина

10-11 Ярина

10

Ярина

Я прокидаюсь, і не відкриваючи очі перебираю в голові найяскравіші сни у своєму житті. Якась кімната. Суворий чоловік, який спочатку занурював мене в холодну воду (мабуть, ковдра вночі злізла), а потім виробляв зі мною неймовірні речі.

О, як сказала б Нінка, це сказується недотрах. Такі яскраві еротичні сни мені житті ще не снились. Я знову спробувала відтворити в пам’яті обличчя таємничого Валентина. Ха, і придумається таке. Що тільки на передодні свят наша свідомість не виробляє з нами.

Все ще усміхаючись, і намагаючись втримати як дорогоцінність в пам’яті образ брутального самця з м’якими, як оксамит губами, я відкрила очі, і в першу мить вирішила що ще сплю.

Але навіть покліпавши віями, і щипнувши себе за руку, переконалась, що я при тямі. Гола. Під бордовим плюшевим покривалом, в кімнаті, без вікон, з якої вело двоє дверей.

Я ривком сіла, в роті миттю стало сухо, в голові загупали крихітні молоточки, серце нерівно застрибало в грудях. Що відбувається? Де я?

Звісно відповіді не було. Я не могла зрозуміти це день чи ніч. Єдине, що розуміла, що опинилась у власному сні, і не знаю як звідси вибратись. Двері з кімнати здавались ведуть у пастку, як в якомусь поганому фільмі жахів.

Я обережно пройшла по м’якому килимі до одних дверей. Посмикала ручку, але там було замкнуто. Пішла до других, менших і тонших на вигляд. Санвузол. Душова кабінка і туалет. Відчуваю себе бранкою.

Де мій одяг? Де я є? Ніде не було моєї сукні, тієї вульгарної, короткої, яку я здуру погодилась одягти на Артемові вмовляння. І ось воно до чого все привело. На кахлі у ванній знайшлась тільки купа мокрого бежевого шмаття, що виявилось моїми втягуючими трусами, і порваними капроновими колготами.

Боже, Боже, мені не наснилось, що той Валентин мене роздягнув. Стид який. Ганьба. Хоч би він на камеру того не зняв. Але і без того, як людині в очі тепер дивитись? А те що було далі? Треба негайно звідси вибиратись, щоб не зустрітись з Валентином Віталійовичем!

Ніби вдогін до моїх панічних думок в замкові клацнув ключ. Я метнулась до ліжка, пірнула під покривало, прикриваючи власне оголене тіло, і завмерла.

- О, а ти вже не спиш! – помітивши моє копирсання замість вітань заговорив зі мною Валентин.

Не придумавши нічого кращого просто накрилась простирадлом з головою. Чую щоки палають, хоч кострище від них розпалюй. Ну чому земля не може зараз розверзнутись і поглинути мене разом з моєю ганьбою.

- Ти там щось шукаєш, чи як? – голос зовсім поруч.

- Я не готова приймати гостей, - спробувала виставити його за двері. – Я не одягнута.

- Я знаю, - Валентин навіть не подумав відійти. – Але не думаю, що за ніч там з’явилось щось нове, чого я не бачив.

- Вийдіть.

- Навіть не подумаю. Я приніс тобі одяг, але одягатись ти будеш при мені, - він поклав щось поруч мене. – Або ходи гола. Мені так навіть більше подобається.

Який нахаба! Я навіть вигулькнула із свого прикриття, щоб помітити як насмішливо дивиться на мене чоловік. Ну чого йому треба?

- Я у вас загостювалась, - я сіла, прикриваючи груди простирадлом. – Буду вдячна, якщо ви знайдете мою сумочку.

- Навіщо?

- Там телефон, я викличу собі таксі.

- Хіба я казав, що ти вільна?

- Я що? – я вже почала трішки нервувати і дратуватись. Мало того, що стоїть, руки в брюки, їсть мене темним поглядом, так ще і знущається. – Не пам’ятаю, щоб у вас було право мною розпоряджатись.

- Твій чоловік винен мені грошей, - Валентин сів навпроти мене, вивчаючи мою реакцію.

- Це його проблеми.

- Ти так думаєш? – він розтягнув жорсткі губи в посмішці. Але очі у нього серйозні, як два темні вири. І ця складка між брів. – Тепер це твоя проблема. Ти ходова монета в цій грі.

- Це незаконно! – пробую обуритись я.

- Звісно незаконно, - він усміхається ширше.

- Ви не маєте права мене тут утримувати! – продовжую аргументувати свою позицію я.

- Так це задля твоєї безпеки.

- Тобто?

- Ти що про вчора пам’ятаєш? О, по твоїх щоках кольору маків, бачу що все.

- І що? Це дає вам право замикати мене в цій... в’язниці?

- Ця «в’язниця» як ти виразилась, зараз тебе більше захищає, ніж стримує, - Валентин Віталійович по-свійські прибрав пасмо мого волосся. Я відсахнулась. Знову стало соромно, коли пригадала як ці самі руки ковзали моїм тілом.

- Від чого мені потрібен захист?

- Від таких як Шевченко, наприклад. Ти думаєш, Артем зупиниться і не спробує владнати свої проблеми ще раз?

Слова рудого грубіяна я теж пам’ятала. Що Валік мною награється. І я перейду далі. Мотнула головою, відганяючи страшне видіння. Чую, як пробігся холодок по тілу, і навіть рукам стало холодно. Я несвідомо потерла кисті одна об одну. Валентин перехопив мою руку, обвив своїми долонями, підніс до рота, і легенько дмухнув. Спостерігала за ним як зачарована.

- Що Ви робите?

- Ой, та годі мені викати, - він продовжив гладити великим пальцем мою долоню. Потім знову глянув мені прямо в очі, серйозно, навіть я б сказала насуплено. Здається він завжди трішки насуплений і з посмішкою одночасно. Ніяк не зрозуміти що у нього на думці насправді. – Я пропоную тобі захист.

11

Ярина

І яка ціна його захисту?

- Твоє тіло, - всміхнувся Валентин Віталійович своєю порочно посмішкою. Не чоловік, а демон звабник в плоті. Але стривайте, я що питала його в слух?

- Я дала підстави вважати, що продаюсь? – у мене перехопило голос, і я ривком сіла. Господи ти Боже мій, в яку халепу мене втягнув Артем!

- Тсс, - до моїх губ притулився палець. Тепер ще й дихати стало важко. Палець пік на губах, як жарина. А Валентин не став прибирати пальця, а обвів обережно контур моїх губ, змушуючи ті занити. Він же учора мене цілував. Так цілував, як ніхто і ніколи в житті.

В животі закрутились вогняні пружини. У нього владні, сексуальні губи, і його поцілунки робили з мого тіла безпорадне тісто. Навіть одна згадка про те, як він це робив плавила мені мізки.

- Тобі ж сподобалось учора. А то був тільки початок, - голосом змія спокусника промовив Валентин.

- То була не я. Я не знаю, що було з моїм тілом! – я змусила себе не розтікатись калюжею перед ним.

У мене має бути інша дорога, ніж продатись цьому нахабі. Має бути спосіб уникнути приставань.

- І що ти будеш робити? – ніби читаючи мої думки поцікавився Валентин. – Якщо в твою квартиру вломиться десяток хтивих мужиків?

- Вони не посміють! – хрипко відповіла я, але в душі сама собі не вірила.

- Посміють, - Валентин гірко посміхнувся.

- І як саме ви хочете отримати моє тіло? – зло запитала у нього. Не те, щоб мене цікавило. Але просто він має мене ще раз переконати, що я не повинна приставати на його пропозицію.

- Будеш моєю коханкою. Я зніму тобі квартиру. Приїжджатиму коли мені буде потрібно, - охоче пояснив чоловік.

Глянула на нього ще раз. Та він вже все за мене вирішив! Все. Він вважає, що купив мене. Ще навіть не почувши мою відповідь. Сидить з виглядом короля цього життя.

- Та не вже?! – мене охопила лють. Та аж така, що я безсоромно відкинула простирадло, і підхопила принесену ним футболку, натягуючи її на голе тіло.

Від його голодного погляду, який прослідкував за моїми грудями, що ховались під одягом зрадники соски миттю занили, затверділи і стали, від чого тканина кофтини напнулась, окреслюючи тверді горошини. У Валентина смикнувся кадик, він зітхнув.

- А що не так? – голос у чоловіка став нижчим. Було незвично розуміти, що чоловік мене хоче. Але як по іншому витлумачити його поведінку?

- А все не так! - я ухопила трусики, і одягнула їх під простирадлом. – Не знаю звідки ти такий узявся, але щоб ти знав, не всі жінки – шльондри. Не всі - проститутки.

- Ти знову за своє, - Валентин незадоволено спохмурнів. – Тобі було погано зі мною?

- Ні! Але це нічого не означає! – схопила спортивні штани від розкішного костюму. – Я не продаюсь. І крапка. Виклич мені таксі.

- Дурепа! – він підхопився, очі загорілись темним похмурим полум’ям.

- Як це по-чоловічому, ображати ту, що відмовилась ублажати.

- Та ну тебе! – він покрокував до дверей. Глянув через плече. – У тебе п’ять хвилин. Сам відвезу тебе додому.

Я кивнула. В животі ніби пурхнули і згоріли метелики. Стало гірко. Але ж я вчинила правильно. Ця пригода, ця ганьба, це все – не для мене. Я не з тих, що продається.

Швидко натягнула штани і кофту. Ось так. Вибігла з цієї страшної спальні, і опинилась в якомусь кабінеті. Важкий чорний стіл із зеленим сукном на поверхні. Шкіряний диван, на якому лежить моя сумочка. Ну слава Богу. Я вже встигла подумки з нею попрощатись. І моя куртка теж тут.

Накинула верхній одяг на плечі. Немає тільки туфлів на шпильці. Але в спортивному костюмі я б виглядала в них дуже недолуго.

- Готова? – Валентин знову з’явився на порозі. Брови насуплені, сам похмурий. Відчула себе ніяково. Але я ж права. Кругом права.

- Так.

- Ходімо, - до мене полетіли кросівки. Те, що вони підійшли, так само як і спортивний костюм бентежило.

Я вийшла за Валентином в коридор. Здригнулась, згадавши як безцеремонно мене лапав Шева. Ні. Він не посміє до мене доторкнутись знову. Це були просто пусті погрози.

Спустились на перший поверх, пройшли через пусті більярдну і ігровий зал. На вулиці Валентин запалив, затягнувся, на мить зупинившись на порозі, і піднявши комір куртки. З подивом помітила, що вже смеркається.

- Скільки я проспала? – недовірливо запитала у чоловіка. – Котра зараз година?

- Четверта дня, - коротко відповів Валентин. – Все ще хочеш додому?

- Звісно, - я вперто задерла підборіддя.

Більше він не сказав і слова. Відчинив перед мною дверцята «лексусу», мовчки зачинив, завів двигун, і зірвався з місця розігнавшись під сотню кілометрів.

- Ти вбити нас захотів? – втиснувшись в сидіння лепечу я.

- Страшно? Не любиш ризику. А?

- В останнє коли я ризикнула, мала через дев’ять місяців народжувати, - не весело всміхаюсь я, помітивши, що Валентин все-таки збавив швидкість.

- І як давно це було?

- Чотирнадцять років тому.

- Ого, - Валентин зупинився на світлофорі. Кинув на мене темний погляд. Але більше не заговорив до самого дому.

Коли виходжу на тротуар перед своїм під’їздом, у мене виривається подих полегшення. Хочеться прийти додому, вмитись, змити з себе цю пригоду, і забути як страшний сон. Але спочатку, звісно зберу Артемові речі і викину їх з балкону! Він заслуговує на це.

Мимо волі відшукаю поглядом свої вікна, на кухні світиться лампа. Значить, цей гад вдома!

Рішуче піднімаюсь сходами, по малу закипаючи в середині, як чайник. Поїла, годувала козла, жив на всьому готовому кілька років, а ще і посмів так зі мною вчинити? Хотілось загнати нігті йому в обличчя і видряпати його безсоромні очиська!

Прочиняю двері, почувши чоловічі голоси з кухні. В квартирі було до всього ще і надимлено. Тобто мого повернення явно не очікували, адже я ніколи не дозволяла Артему палити в квартирі. 

- Що тут відбувається? - замість привітання розлюченою фурією залітаю я на кухню.

І осіклась, ніби налетівши на незриму стіну, побачивши руду потвору, що буде тепер приходити до мене в нічних жахіттях.

- О, ципа, - Шева розплився в усмішці, обмацуючи мене липким поглядом. – Не довго ж Валік з тобою розважався, а? Моя черга прийшла?