Коханка (не)святого Валентина

12-13 Ярина

12

Ярина

- Забирайтесь геть! – очі немов приклеєні слідкують за ворогом, що встає з-за мого столу, кидає недопалок в мою улюблену чашку, і лінивим котом іде до мене. Мене колотить від страху і обурення.

Артем сидить похнюплений, і не піднімає на мене очі.

- Артем! – не розумію його поведінку. – Я з тобою говорю!

Він ніколи не приводив цього Шевченка до нас в квартиру. Невже вони мене навмисно тут чекали?

- Ти популярна, Ярино, - чоловік нарешті дивиться мені в обличчя. В його очах ненависть. – Ну, моя ідеальна, свята і правильна жінка, сподобалось тобі учора? Як тебе мав Валентин Віталійович?

- Як би не мав, я зараз в**бу краще, - розсміявся Шева.

- Я кричатиму! – я задкую до дверей. Нехай не думають, що я здамся так легко.

Рудий кидається на мене, як небезпечна змія, стрімко, різко, так, що я навіть не встигаю зробити два кроки.

- І сукні ти мені подобалась більше, - інтимно шепоче він мені в обличчя. Перехоплює за руки вище ліктів.

- Відпусти! – я починаю борсатись. Сьогодні я не п’яна, і не безвольна лялька.

- Артем, угомони свою бабу, - отримавши тичок в груди бурчить рудий.

- Ні! – я пручаюсь, а от Артем покірно піднімається, йде до нас, не вірю що він за одно з ґвалтівником. Та чоловік перехоплює мої руки, не даючи мені чинити пір, заламує руки мені за спину, так що суглоби тріщать.

Два сильні чоловіки, супроти яких я як тростинка, тягнуть мене до кімнати. Мені доходить, що все що відбувається, це не гра. Це все взаправду. Мене зараз скрутять, і … Я починаю боротись із здвоєною силою, вириваюсь і лящу як навіжена.

- Та заткнись! – по щоках прилітають ляпаси, і з очей бризкають сльози. Не знаю, хто мене вдарив, але щоки палають, в роті стає солоно, щока лопнула з середини, наповнивши рот кров’ю.

Я відкриваю рота щоб знову закричати, і мені проштовхують шорстку ганчірку, змушуючи даватись криком і слиною. Мене охоплює паніка, я ж можу зараз задихнутись. Мотаю головою, нічого не бачу крізь сльози і волосся. Перед очима тільки червона пелена, і страх, який охоплює всі нутрощі, змушуючи відчувати позиви в туалет.

- Люблю коли жінка кричить, - прямо в вухо шепоче мені Шева. – Це так збуджує. – І вже голосніше додає кудись над моєю головою: - А вона у тебе гаряча штучка. Не дивно, що Валік тримав її у себе цілу добу.

- Авжеж, Яринка у мене вогонь, - запопадливо відповідає з-за моєї спини Артем. Це він тримає мене за руки вище ліктів, не даючи чинити опір. – Ну як, береш її?

- Я ж сказав, що беру, - Шева заговорив якось хрипко, наче у нього перехопило горло. Його руки лапають мої груди, через футболку, а я ж без білизни, півкулі мнуть, я намагаюсь вивернутись від цих доторків. Але тримає мене Артем міцно. – Зараз зв’яжемо її, і можеш бути вільний. До ранку може половину боргу і відпрацює.

Рудий гидко сміється.

В цю мить в мій переляканий мозок вривається інший звук. Хлопок, наче зовсім поруч зірвали петарду. Не сміло відкриваю очі. Перед мною розпливається Шева, який як верткий тхір розвернувся до входу в кімнату.

- Блять, які ж ви огидні, - чую з коридору знайомий голос, і мої ноги слабнуть від полегшення. – Накинулись на бабу як шакали.

На порозі кімнати з’являється Валентин Віталійович, в його руках недбало крутиться пістолет.

- А тобі що, Валік? – в голосі Шеви ніби й байдужість, але з присмаком злоби. – Ти тут взагалі що забув?

- Свою бабу, - спокійно відповідає Валентин. – А ви порозпускали до неї свої граблі.

- Так би і сказав, - фиркнув Шева, і відійшов від мене. – Що ще не награвся.

Артем теж відпускає мене, і задкує. Я розумію, що в перше в житі ненавиджу людину так сильно, що готова, вихопити зброю у Валентина, і розрядити всю обойму своєму співмешканцю в обличчя. Розвертаюсь до нього, і заліплюю ляпасу. Вперше в житті я піднімаю руку на чоловіка. І мені хочеться ще.

- Шльондра, - одними губами каже він мені, мабуть в слух боїться промовити, щоб не почув Валентин. Бо Валентин це небезпека, яка йому не по зубах.

А бандит з пістолетом стоїть і посміхається. І їй Богу, він в стократ страшніший цих двох шакалів, в його очах плескається таке безумство і кураж, що очевидно – Валентину хочеться, щоб його почали задирати, щоб він мав легальне право скористатись зброєю, або пустити вхід кулаки.

- Нам час, рибка, - нарешті він зупиняє свій темний погляд на мені. В животі все тріпоче. Хочеться взбрикнути, хочеться тікати від нього, але я не вважаю це розумним. Він принаймні не накинувся на мене. Це не значить, що він не зробить це в майбутньому, але ж щось підказує, що Валентин не схильний до насилля над жінкою.

- Мої речі, - я хочу узяти з собою хоч труси. – Треба їх зібрати.

- Вони тобі не потрібні, - не розумію, це значить, що я повернусь сюди незабаром, чи щось інше?

Валентин виходе з кімнати, і я приречено плентаюсь за ним. Ніхто з присутніх не сміє йому заперечити.

Ми виходимо в коридор, я знову накидаю на плечі куртку, яку встигла зняти, суну ноги в кросівки, і помічаю розкурочений замок на вхідних дверях. Ох, це ж треба буде міняти двері. Що мені господарі квартири скажуть? Короткий погляд на Валентина, що чекає мене, на щастя прибравши пістолет в кишеню. І розуміння, здається двері – це найменша з моїх проблем.

13

Ярина

Знову сіла на переднє сидіння, що здається було з підігрівом. Принаймні в сідниці стало гаряче майже одразу.

- Пристебнись, - не дивлячись на мене буркнув Валентин, і тільки замок паска безпеки клацає, навіть тремтячі пальці не встигають відірватись від нього, як авто зривається в справжній політ.

Мене втискає в сидіння. Шини лящать від тертя об асфальт, ми лавіруємо між потоком автівок, І Валентин ані скільки не переймається, що в догінку йому лунають сигнали клаксонів, і готова поклястись відбірний мат.

Як на мене, то це перебір. Так літають тільки придурки. Або смертники. Впевнена, Валентин і те і інше. Бо як зрозуміти цю посмішку, що торкнулась його вуст, коли нам вдалось уникнути зіткнення а автобусом на зустрічній полосі? Це занадто! На один вечір, на одну жінку.

- Годі! – кричу я чоловікові. Але він не чує. - Зупинись, або я вийду на ходу.

- Блефуєш, - Боже, кому я погрожую? Бандиту з покер клубу?

Куди я потрапила? З рук ґвалтівників до хворого на всю голову психа, який хоче вбити нас обох? В цій ситуації і справді краще викинутись з автівки на ходу, ніж дозволяти їм і далі гратись моє долею. Тягнусь пальцями до паска безпеки.

Клац. Мерзотник блокує всі двері, помітивши мій маневр. Здається у нього все під контролем. Це ще дужче злить і дратує.

- Я сказала зупинись! – вимагаю від Валентина, марно смикаючи дверцята автомобіля.

- Ми на мосту, тут заборонені зупинки, - чую спокійну відповідь від того, хто щойно проскочив червоне світло.

- Ти хочеш когось вбити? – я таки відстебнула пасок безпеки. Автомобіль заклало в крутий поворот на з’їзді з мосту, і мене кинуло як ляльку на переднє скло. Перед очима кола, до горла підкотив клубок нудоти.

- Хочу, - погоджується Валентин. Повертає мене на місце, гальмує. Слава Богу! Ми зупиняємось. – А ти вперта, як баран, - прилітає мені «комплімент». – Я цього не люблю.

- Мені має бути до цього справа?

- Авжеж, - чоловік особисто пристібає мене паском. Знову рушає, цього разу повільніше. І дивлячись на дорогу, каже: - Я не люблю норовливих жінок. Моя коханка має бути покірною, не виступати, не дратувати…

- Купи вже одразу гумову ляльку, - перебиваю його я.

- Я хочу тебе.

- А я не лялька. І мені твої умови не підходять.

- І на яких умовах ти готова капітулювати?

- Я… не знаю.

Ну чого він причепився? Я не хочу бути нічиєю коханкою. Це принизливо, це неправильно. І яка коханка без кохання? Поки моя голова думає так, хтива частинка мене нагадує, що Валентин єдиний чоловік на землі, якому вдалось розпалити в моїй крові справжній вогонь.

Валентин зупинив автомобіль. Не розумію де ми. Десь за межею міста так точно. Ми встигли з’їхати з траси, виїхали в поле. Ніде немає не те що автівок, навіть ліхтарів немає. Поле вкутують густі сутінки.

- Виходь, - командує Валентин. Мені знову стає страшно. Я заморилась за цей довбаний вечір боятись. А він знову. І я не знаю, що у нього на думці. Може він теж хоче мене зґвалтувати і прикопати в цьому полі, як дівчину з Кіровоградської області про яку писали в новинах?

- Навіщо? – не поспішаю відкривати двері.

- Побачиш.

Чоловік дістав пістолет. Тут вже не до пручань і розпитувань. Треба рятувати свою шкіру. Може вдасться втекти, поки він буде вилазити із свого боку? Заховатись в темряві, і дочекатись поки він поїде? Кидаю скептичний погляд на треноване тіло мого викрадача. А що? Це справжнісіньке викрадення. Ніч, поле, пістолет.

Чекаю, допоки мої двері будуть розблоковані. Валентин встигає вийти першим. Я опускаю ноги на накатану ґрунтову дорогу, і не озираючись кидаюсь бігти.

Далеко мені цього зробити не дають. Валентин як ягуар доганяє мене швидко, притискає до себе, укутує своїм теплом і аурою владності.

- Коли жертва тікає, це збуджує всі інстинкти, - каже він мені. – Тож, якщо не впевнена у спритності своїх ніг, або в тому, що переслідувач не спроможний бігти – краще придумай іншу стратегію.

Мене не поспішають бити, роздягати чи лапати. Валентин просто стоїть, з шумом втягуючи запах мого волосся, втискає своїми руками мене в свій торс. Але мені від того стає жарко, млосно, хочеться торкатись його пальцями, і щоб він зробив вже хоч щось.

- Ти тремтиш, - помічає чоловік. – Давай, ходімо, якщо вже набігалась.

Він веде мене за руку до автомобіля. Фари ввімкнені, висвітлюють близьку посадку дерев.

- Ти тримала коли-небудь зброю в руках, Ярино? – повернувшись до автомобіля питає Валентин. Я хитаю головою.

- Тоді як ти можеш себе захистити, якщо мене не буде поруч?

- Не знаю.

- Бери, - чоловік протягує мені пістолет, тримаючи його за дуло. – Це пістолет Макарова. 

Всі ці його слова, нічого мені не кажуть. А брати зброю в руки і взагалі страшно. Але Валентин чекає, і зрештою мені стає цікаво. Беру протягнутий пістолет.

Зброя неочікувано важка, тримати однією рукою його не зручно.

- Бачиш, якщо я, наприклад, дам тобі травмат, для самозахисту, ти ж навіть не зможеш його застосувати, - посміхається чомусь Валентин, заходе мені за спину.

- Травмат не може зробити такого із дверним замком, - виказую я сумніви.

- А, так цей - бойовий, цей зміг, - чую як в його голосі з’являється нотка захвату. Він що зараз вихваляє зброю? Але і правда, тримати в руках монстрика, який може розкурочити половину дерев’яних дверей разом із замком вельми приємно.

- Ти хочеш навчити мене стріляти? – дивуюсь я.

- Авжеж! – Валентин обіймає мене ззаду, бере в кільце своїх рук, підхоплюючи мою руку з пістолетом, розвертаючи зброю до мене боком. – Яка користь людині із збої, якщо вона не вміє її застосувати? Знаю, багато жінок носять газові балончики чи травматичні пістолети, але це у них щось типу амулету. Вони не зможуть його застосувати в критичний момент.

Я роздивляюсь пістолет. Чорний блискучий метал. У сина був такий в дитинстві, стріляв оранжевими пластиковими кульками. І сам був пластиковим. А не кілограмовою залізною болванкою.

- Ось це отвір для викиду гільзи, ось запобіжник, - починає розповідати чоловік. А я не можу зосередитись на тому що він каже, бо спиною відчуваю його дихання. Його голос вібрує, і від того тембру моє тіло починає входити в резонанс, і теж вібрувати кожною клітинкою.