Коханка (не)святого Валентина

14-15 Ярина

14

Ярина

- Поклади палець на гачок, - схилившись до самого мого вуха командує чоловік. Тепле дихання лоскоче шию. І так, я вкриваюсь мурашками. Чим більше Валентин поруч, тим важче збирати до купи свої думки. Його запах – це запах небезпеки, металу, пороху, вогню, шкіри і зовсім трішки цитрусу. І цей запах вже позбавляє мене можливості думати.

Слухняно дозволяю чоловікові покласти мій палець на металевий гачок, помічаю як ковзнув його палець по моїй шкірі, ніби навмисно затримався. Я знала, що ця мить, коли інструктор навчає стріляти дуже інтимна, але щоб на стільки?

Тим більше, що Валентин навіть не думає триматись на відстані, чи дотримуватись якихось правил пристойності. Тому, до моїх сідниць прикритих тільки тонкою тканиною спортивних штанів, безсоромно притискаються його стегна.

І в кільці залізних рук, прикрита з тилу міцним тілом, я відчуваю знову наплив безпеки. Ось в цей самий момент, як Валентин вчить мене поводитись із зброєю, а насправді просто оточує мене собою, мене раптом відпускає напруження. І все пережите за добу виплескується солоною рідиною на щоки.

Валентин поки не помічає цього. Він клацає якусь кнопку на пістолеті, і продовжує науку:

- Я звів курок, тисни гачок, відчуй який він чутливий, - я бездумно роблю як він просить.

Тишу розбиває на тисячі шматків хлопок пострілу. Я здригаюсь, скрикую, і схлипую гучніше. Ну навіщо мені це все? За які такі гріхи?

- Тепер сама зводь курок, - командує Валентин.

– Я не хочу…

- Треба! – він жорстко веде моїм пальцем по металу, змушуючи клацнути тим триклятим курком. – Стріляй! Давай! Тут тільки три патрона залишилось! Цілитись я тебе наступного разу вчитиму.

І я стріляю. Руки ходять ходуном, пальці б давно випустили пістолет, якби Валентин не притримував мене.

- Молодець, рибка, - чоловік нарешті забрав у мене зброю, обійняв вільною рукою за талію, поклав підборіддя на плече. – Запам’ятай, фізична і психологічна готовність застосувати зброю, це саме те що колись врятує тобі життя. З ворогом інакше не можна, він не буде вести себе благородно, не буде чекати поки ти налаштуєшся, і треба розуміти, що якщо ти завагаєшся, то просто упустиш свій шанс на життя…

- Та хто мене вбивати зібрався?! – обурююсь я. Кисті до сих пір гудуть від віддачі.

- Відморозків вистачає, - чоловік розвертає мене до себе обличчям.

В сутінках його риси ніби висічені з каменю. Трішки грубуваті лінії, насуплені брови, провали очей. Я знаю, що він надзвичайно, магнетично привабливий.

Валентин тулить мене до себе, пригортає, обгортає своїм теплом, але здається з патронами закінчилась і моя істерика. Тому що я стою, притулена до нього, і плакати зовсім не хочеться.

Натомість гучно бурчить мій живіт.

- Поїхали, рибка, - Валентин відпускає мене. Відчиняє перед мною дверцята автівки.

- Куди? - цікавлюсь у нього.

- Я зняв тобі квартиру, - певно Валентин вирішив, що для мене годі сюрпризів на сьогодні.

Сперечатись з ним у мене не вистачає сил. Я хочу просто опинитись там, де мене не намагатимуться зґвалтувати, не будуть бити, чи ображати. Якщо це знята Валентином квартира, то хай буде так.

- Я розрахуюсь, - обіцяю я Валентину.

- Неодмінно, - він вже не жене як скажений.

Машина ковзає по нічному місту, Валентин стає на заправці:

- Будеш каву? – питає у мене.

- Раф, якщо він у них є.

Чоловік іде до мінімаркету, повертається із паперовим стаканчиком, дарує мені посмішку:

- Так і знав, що ти любиш солодке, - вручаючи мені каву заявляє таким тоном, ніби здійснив наукове відкриття. – Якби не ти, я б навіть не знав, що каву можна готувати таким чином.

Теж мені відкриття. Еспрессо і вершки з сиропом. Я сьорбаю свою порцію глюкози, з ароматом кави, і примружую очі від задоволення. Я звикла мало їсти, а от від кави відмовитись не можу.

Валентин намагається вести себе невимушено, розпитує що ще я люблю. Але мені біля нього бентежно, лячно, не по собі. Тому мої відповіді виходять зіжмаканими. Я розумію, що треба серйозно обдумати його пропозицію. І не можу змусити себе погодитись переступити свої принципи.

15

Ярина

Ми зупиняємось в центрі. Валентин веде мене за собою в багатоповерхівку. Але ми не піднімаюсь ліфтом. Йдемо по сходах на третій поверх.

- Жити будеш тут, - повідомляє чоловік, заводячи мене в квартиру. Білі стіни в коридорі, на підлозі кахлі під чорний з прожилками золота мармур. Над головою спалахують світильники.

В квартирі пахне фарбою, гіпсом, клеєм. Здається, вона тільки після ремонту.

- Зараз замовлю піцу, - Валентин скидає куртку, вішає її на гачок, дістає з кишені айфон. – Подивись там пакети з одягом тобі переодягнутись.

- Як це розуміти? – я не поспішаю кидатись до обновок. Мені цікавить коли він вирішив, що я погоджусь тут оселитись. Коли, він вирішив все за мене?

- Ти пішла з квартири без речей, - зітхає Валентин. - Поки ми їздили, я розпорядився завезти сюди що-небудь. Завтра пройдешся по магазинах, і купиш що там тобі треба. На свій смак. А може навіть я піду з тобою, думаю мені буде приємно тебе одягнути.

- Я не іграшка, - хитаю головою, іду в глиб квартири.

Одна кімната, друга, кухня.

- Хочу визначити правила, - Валентин іде слідком. – Ніяких почуттів, ніякої прив’язаності, ніякого розвитку стосунків, чи претензій…

- Я ще не погодилась!

- А у тебе є вибір? – він знову нависає над мною, опинившись раптом дуже близько. – Мені треба секс, тобі безпека. Я не благородний лицар, в сяючих обладунках. Я ще та почвара з пекла, Ярино. І коли я щось хочу, я завжди беру своє.

- Менше пафосу, - я роблю вигляд що вивчаю кухню. Вона незвична. Тут чорні меблі, біла підлога і стіни. Замість столу стоїть острівець із шафами, і блискучою сірою гранітною поверхнею стільниці.

- Ти не зрозуміла, - Валентин притискає мене до цієї стільниці, кладе руки обіч мого тіла. – Якби мене збуджувало зґвалтування, я б вже давно узяв тебе силою. І не факт, що тобі б не сподобалось. Натомість, я даю тобі можливість прийняти вибір і змиритись.

Наші погляди зустрічаються, і мене обпікає вогонь в його очах. Там і справді голодні демони пекла, що прагнуть заволодіти моєю душею. По шкірі проходе озноб, горло перехоплює. Мене гіпнотизує цей погляд з чимось маніакально-звіриним на самому денці. Валентин кладе теплі пальці мені на щоку, погладжує шкіру.

- У тебе м’яка шкіра, ніжна, - каже він майже мені в губи. – Мене збуджують твої веснянки. На них хочеться дивитись, як на вогонь, або як на зоряне небо. Хочеться рахувати їх…

М’які губи з запахом кави (здається хтось безцеремонно куштував мій раф), торкаються моєї щоки. Ланцюжок поцілунків схожих на удари дзьоба спускаються вниз до мого горла, оминають губи. І я не можу стримати легкого розчарування. Я ж пам’ятаю як він цілується.

Валентин торкається шкіри на шиї, просто проводить губами по шкірі, одночасно шепочучи:

- Ти прекрасна. Я хочу щоб ти звикла до мене, до моїх рук, і губ…

Підкріпляючи сказане, веде рукою по моїй талії через тканину. Підбирається до грудей.

І моє бажання пручатись слабне з кожною миттю. В животі важчає, теплішає, по мірі того як в голові стає пусто. Ноги слабнуть. Хочеться здатись на його волю, колисатись в хвилях його голосу, п’яніти ним.

- Я можу бути ніжним, - долоня майже невагомо охоплює мої груди. – А іноді грубим. Але я ніколи не зашкоджу тобі, Ярино.

Де взяти сили волі, щоб не вигнутись вперед, на зустріч його нахабній ласці? Що він учора зі мною зробив такого, що я втратила себе?

- Ми домовились? – відпускаючи мене питає Валентин.

Як загіпнотизована киваю головою. Я хочу, щоб він продовжував розпочате. І щоб залишив мене саму теж хочу.

- От і чудово! – Валентин усміхнувся. – Біжи в душ. Зараз привезуть вечерю.

Я роблю кілька кроків, і мені доходить, що я щойно погодилась на його пропозицію. Я – дурепа! Дурепа! Що я творю? Як я сину поясню цю квартиру, цього чоловіка? Чим я думаю? Явно не головою.

В вітальні знаходжу пакети з одягом. Купа відомих лейбів. Білизна, футболки, ще один спортивний костюм. Справді переодягнутись на перший раз. Якби Валентин збрехав, мені було б дуже прикро. 

- Валентин, - я вперше кличу чоловіка на ім’я. Це не звично, перекочую букви його імені на язиці, ніби пробуючи його на смак. – А моєму синові куди діватись? Де він буде жити?

- Тут, - чоловік теж зайшов у вітальню, знайшов на журнальному столику пульт від телевізора. – Оберете одну з кімнат. Думаєш йому не сподобається?

- А як же.. ну інтим.. коли дитина в квартирі? – мене бентежить ця ситуація.

- Мені подобається, що ти про це думаєш, - запевняє мене Валентин. – Не переймайся, я не відношусь до вуаєристів.

В двері дзвонять, і Валентин, ввімкнувши телевізор, залишає мене одну. Нічого не залишається як йти в душ.