Коханка (не)святого Валентина

3. Ярина

3

Сіли в таксі. Аж не віриться, що Артем так розкошелився. Ніяких тобі тролейбусів, чи «давай пройдемось, тут всього-то три зупинки». Пуховик прикрив голі ноги, і я почувалась трішки впевненіше. На вулиці стемніло, я радісно спостерігала за вогниками  міста і краплями дощу на склі, очікуючи розваг.

- Тут стань на хвилинку, - Артем попросив водія таксі зупинитись біля ларька. За п’ять хвилин плюхнувся біля мене на заднє сидіння мокрий і холодний, з пляшкою горілки, пляшкою пепсі і пластиковими стаканчиками.

- Це що? – здивувалась я.

- В тих клубах знаєш які ціни? – пояснив мені чоловік. О тепер впізнаю Артема. Везе мене значить в якийсь клуб, а на коктейлі витрачатись жаба давить.

Тим часом чоловік розлив по стаканчиках алкоголь, долив в мій пепсі і протягнув мені.

- Давай, за гарний вечір! – залпом випив із свого. Ну зрештою від одного стаканчика для підняття настрою мені точно нічого не буде, трішки провагавшись вирішила я, і теж випила. Але Артем налив іще.

- Я краще утримаюсь.

- Ну ти нудна, Ярино! – трішки з образою каже чоловік. І мені й правда стає ніяково за себе. А Артем добиває аргументами: - Дитина  в баби, завтра маєш вихідний, і не хочеш розслабитись? Що з тобою буде від кількох ковтків розбавленої пепсі? Я стараюсь для тебе, стараюсь, а ти не хочеш навіть вдати, що тобі все подобається!

Так йому вдалось умовити випити ще і за кохання. А потім ми приїхали. Я вийшла з автівки і озирнулась. Перед нами височіла громада старого банку. Зараз закритого на реконструкцію. Дивно. Але Артем впевнено повів мене в підворіття, до оббитих залізом непримітних дверей чорного входу.

Підбори гулко цокали по мокрому асфальту. Ніде ні душі. Навіть ліхтар час від часу гасне. Тільки кілька автівок на стоянці поблискують вогниками сигналізації. Дуже дивне місце, як для дорого клубу.

Артем постукав кулаком в двері. Несподівано вони прочинились. У мене від хвилювання чомусь пришвидшився пульс, і в голові запаморочилось, зашуміло. Здається, дарма я пила. Алкоголь неочікувано сильно мене взяв, навіть йти стало важко на високих підборах, я буквально мусила ухопитись за Артема, щоб крокувати по тьмяно освітленому коридорі рівно.

Я так зосередилась на власних переживаннях, що навіть не звернула увагу хто нам відкрив двері, і куди ми йдемо. Власний п’яний стан чомусь мене раптом починає веселити. В грудях зароджується смішок, який я ледве стримую. Це ж треба як мене сильно розвезло!

Місце де ми знаходимось дуже дивне. Під стелею тямі лампи, на підлозі коричневий лінолеум, на стінах пофарбовані панелі. В кінці коридору ще одні залізні двері. Десь з-за моєї спини виринає мордоворот в костюмі, прочиняє ці двері і ми з Артемом опиняємось в прокуреній кімнаті з столами затягнутими зеленим сукном.

В клубах сизого диму проступають силуети людей. Чоловіки, жінки, в очах сльозиться і не можу нічого розібрати. Артем знімає з мене пуховик. І підштовхує далі.

- Де ми? – дерев’яним язиком питаю в чоловіка.

- Шшш, зараз все побачиш, - він плескає мене по сідницях. Прямо на виду в псюго цього люду, кров приливає до щік, і одночасно мені смішно.

Ми проходимо наскрізь зал із столами. На столах розсипані різнокольорові кружальця, як у фільмах про Лас-Вегас, а у людей в руках карти. Це що якесь казино? Думка виникає і зникає.

- Дрищ сутенером став? – гигоче хтось нам в слід. – Скільки коштує твоя ундина, а Дрищ? Я б не відмовився, щоб вона відсосала мені прямо тут!

- Іди на хер, - ціде кудись в бік Артем. А я знову хіхікаю.

В іншій залі людей менше. Навколо більярдного столу скупчилось чоловік п’ять. Увагу відразу привертає він – альфа цієї зграї. Він стоїть розставивши могутні ноги, ніби під ним палуба корабля. Біла сорочка, без краватки, обтягує його спортивний торс, рукава закочені до ліктів.  В очі кидається бронзова шкіра, якісь фенєчки на зап’ястку і масивний браслет годинника. А ще випнуті вени, що облітають ці без сумніву сильні руки. Я залипаю поглядом на цих руках, його довгі пальці зімкнуті на більярдному киї. Він проводить рукою по відполірованому дереві, з гори  вниз. І знизу в гору.

А виглядає так… так ніби він … я не можу підібрати слів, просто дивлюсь на цей еротичний жест і уявляю на місці кия чоловічий орган. І я не стримую короткий дурнуватий смішок, який народжується і завмирає в глибині моїх грудей, осідає пяною посмішкою на вустах. Що зі мною відбувається? Хто цей чоловік? Що я тут роблю?! Чому не можу взяти себе в руки?!

- Ти приніс гроші, Артем? – холодно питає чоловік з києм у мого благовірного.

Змушую себе подивитись на його обличчя. Але обличчя у нього не таке сексуальне як руки, вирішує мій мозок, на довго не затримуючись очима на симетричних правильних рисах, густих бровах і рівному носові. Більше уваги заслуговують губи, красиві, скульптурні, їх смак хочеться відчути негайно.

- Грошей нема, Валентине Віталійовичу, - чую невпевнений голос Артема за спиною. – Але моя жінка готова відпрацювати борг.